Глава 3. Сталінка на Адміральській

– Іларіонов Степан Гнатович, 1951 року народження, – повідомляв про загиблого Сердюченко. – Професор історії, завідувач кафедри археології Національного університету. Не одружений. Дітей не має. За словами сусідів жив досить усамітнено, часто їздив у відрядження. Не засуджувався, не притягувався.

– Хто його знайшов? – поцікавився Колосов.

– Сусідка з першого поверху, – відповів лейтенант. – Клавдія Василівна. Цікава старушенція: їй років дев’яносто, а скаче зі своїм ціпком по сходах, наче гірська кізка.

– Я з нею ще поспілкуюся, – слідчий в цей момент роздивлявся механізм дверей таємного приміщення, що маскувалося під книжкову шафу.

У будинок на Адміральській біля міської ради виклик поступив близько сьомої години вечора. Це була колишня партійна чотириповерхова сталінка, двір якої замикався кованою брамою. Здавалося, що сторонні люди не мають сюди ходу. Біля під’їзду, де сталася кримінальна подія, їх зустріла добровільна охорона у вигляді трьох балакучих бабусь-пліткарок, які знали все про всіх у будинку, хто заходив, хто виходив, хто помер, хто народився, хто одружився, та більш інтимні особисті подробиці.

Степан Гнатович займав велику чотирикімнатну квартиру на другому поверсі, ступивши у яку, капітан Колосов, наче перетнув невидиму часову межу, тому що тут явно відчувався дух радянського часу 60-х років: меблі, килими, шпалери, кришталь у серванті, посуд, книги, навіть паркет, що місцями перетворився в порох.

Професор жив аскетично, без зайвих зручностей: в квартирі не було жодної техніки. В кухні лише давні газова плита та колонка, засмальцьовані казани, алюмінієві ложки, потьмянілі емальовані кухлі та миски.

Від вітальні також повіяло минулим століттям: від шаф, що розсихалися, та сервантів, від антикварного сервізу за скляними дверцятами, від потертого шкіряного дивана, від східного килима, що зяяв залисинами від старості, а найбільше від раритетного чорно-білого телевізора, який стояв в кутку кімнати на чотирьох ніжках та з підозрою дивився каламутним екраном на непроханих гостей.

Професорська спальня була по-холостяцьки спартанською: старовинний комод з п’ятьма шухлядами, односпальне ліжко з металевими ґратованими бильцями, застелене коричневим картатим покривалом, тумба біля ліжка, на ній лампа та книга з потріпаною обкладинкою(«Сто років самотності» вихопив погляд Колосова), на підлозі пістряві, напевно ще бабусині, домоткані половики. На ліжку лежала розкрита, але не розібрана шкіряна валіза.

Гостьова виглядала, наче номер у готелі: ліжко, шафа, письмовий стіл та єдиний стілець – жодних витребеньок.

Єдина кімната, яка не вписувалася у загальну картину – бібліотека. Вона так само, як і інші, несла в собі дух епохи, але виглядала більш розкішною: різьблений дубовий стіл, масивне шкіряне крісло, книжкова шафа на всю стіну, що містила в собі рідкісні колекційні видання та профільні наукові книги професора з історії та археології, велике дзеркало у позолоченій рамі, багатий персидський килим на підлозі.

Важкі атласні штори створювали напівтемряву, яку блакитно розсіював лише увімкнений екран ноутбука. Це примарне світло освітлювало худе, здивоване та мертве обличчя вченого в обрамленні сивого розпатланого волосся.

– Причина смерті? – спитав слідчий.

– Точніше скажу після розтину, – відповів Петрович, судмедексперт. – Але вже зараз можу сказати, що колота рана в грудях найвірогідніше і є причиною смерті. Знаряддя вбивства не виявлено. Старий не пручався, не відбивався, ймовірно навіть не чекав удару. Він мертвий вже не менше трьох годин. Помер між дванадцятою і п’ятою годиною дня. Подробиці після розтину.

– З цього можна зробити висновок, що професор знав нападника, – підсумував опер. – Тим більше, що вхідні двері не зламували, тож він сам впустив убивцю, або у нього був ключ.

Убитий сидів на кріслі, вдивляючись скляними очима в порожнечу. Червона кривава пляма на грудях різко контрастувала з блакитною сорочкою. Права рука лежала на підлокітнику крісла, ліва – безвільно звисала майже додолу.

На столі поряд з ноутбуком лежав айфон останньої моделі, які в ретро-інтер’єрі виглядали чужими неприродніми. Перед гаджетами стояла баночка з пастою для полірування та брудна флісова серветка, але ніяких металевих предметів поблизу не було.

– Можливо, він був нумізматом і його вбили, коли він полірував монети, – припустив Сердюченко. – Ось і пальці в пасті. Тоді й мотив вимальовується: пограбування.

– Ні, не монети. Зброя. – Колосов відсунув фальшиву шафу-дверцята, за якими у сховку прилаштувався сейф та чималий стенд для колекції холодної зброї. – Ціла колекція і напевно дуже цінна. І відсутня. Схоже на убивство з метою пограбування. Та треба ще подивитися, що нам докази скажуть та свідки.

****

Літнє надвечір’я було теплим та безвітряним. Клумби біля будинку яскравіли розмаїттям квітів, а двір потонув в солодкому ароматі матіоли. Цікаві сусіди стовбичили коло під’їзду, кількість невгамовних бабусь на лавці виросла вдвічі, галасливі дітлахи бігали по дитячому майданчику, з’їжджали з гірки, сварилися за гойдалку, а в глибині двору причаїлася дерев’яна альтанка, яку монополізували місцеві підлітки.

– Доброго здоров’я, дівчата! – привітався Роман Максимович.

Шестеро бабусь розцвіли беззубими посмішками, а одна «дівчинка» прошамкала у відповідь:

– І тобі не хворіти, крашунчику!

– Мене звуть капітан Колосов, – всміхнувся компліменту слідчий, розкриваючи посвідчення. – Я розслідую убивство вашого сусіди Іларіонова Степана Гнатовича…

– Ой лишенько! – сплеснула в долоні схожа на бабку сухорлява старенька у великих окулярах з товстими лінзами. – То це Стьопку вбили?!

– Капітане, не звертайте увагу на Миронівну! – вклинилась повновида жіночка років шістдесяти. – У неї склероз. Нам Клавка щойно розповідала, як знайшла убитого Степана, а вона вже й забула.

– От про це я і хотів з вами поговорити, – пояснив Колосов. – Де ви були з дванадцятої до п’ятої? Що робили і що бачили або чули за цей час?