Глава 2. Ресторан "Вареники"

Миколаїв 2019рік.

– Любчику, що мені краще вдягти? – спитала Альбіна, ефектна довгонога блондинка, виставляючи попереду себе два вішаки з вбранням. – Оцю коралову сукню з рубіновим гарнітуром або чорне коктейльне плаття з діамантами?

Сергій поморщився від того солодкого звертання: він багато разів просив Алю не називати його так, на що вона лише весело сміялася: «А ти хочеш, щоб я тебе котиком називала? Чи зайчиком?» Цього він хотів ще менше. Тому ковтав «любчика» і терпів.

– Краще білу лляну сукню з вишитим візерунком та коралове намисто, – порадив чоловік. – Це більше пасуватиме до ресторану, до якого ми йдемо.

– То така вбогість! – незадоволено скривила акуратний маленький носик Альбіна.

– Дизайнерська сукня – то вбогість? – здивувався Сергій, на що дівчина лише закотила очі з пухнастими накладними віями.

Він вже давно хотів познайомити дядька Степана зі своєю коханою жінкою. Дядько – професор історії, археолог зі світовим ім’ям – у місті був лише тоді, коли читав лекції в університеті, увесь інший час затребуваний вчений бував на розкопках по всій Україні, у Греції, Хорватії, Єгипті, на Алтаї та навіть у Сибіру. Його запрошували на семінари та симпозіуми, він був почесним гостем у багатьох вишах країни й за кордоном. Для своїх шістдесяти восьми років дядько вів досить активне життя.

Три місяці тому, коли Сергій познайомився з Алею, професор розкопував якусь прадавню могилу. Він навіть на весіллі не був, тому що його запросили прочитати кілька лекцій у Києві. Тому сьогодні чоловік хвилювався, адже дуже хотів, щоб його обраниця сподобалась найріднішій людині, яка з тринадцяти років замінила йому батьків.

Вибір ресторану, куди Сергій запросив невловимого родича, був зовсім не випадковим. Дядько Степан обожнював українську кухню. Хоч подорожуючи світом, куштував багато різноманітних страв, але все одно стверджував, що смачніше вареничків з картопелькою, цибулькою та шкварочками, нічого немає. Ця любов виникла ще за часів студентства, коли він з друзями обідали чи вечеряли у кафе «Вареники», де подавали цю страву з найрізноманітнішими начинками.

Знаючи дядькову схильність, улюблений небіж скористався нею. На прохання Степана Гнатовича він зустрів того на вокзалі, довіз додому та допоміг з валізами, а потім запросив на вечерю у ресторан «Вареники», щоб нарешті познайомити зі своєю молодою дружиною.

Власники закладу відкрили ресторан на місці колишньої вареничної та розширили асортимент розмаїттям національних страв. Такого спокусливого запрошення професор не міг пропустити. Безумовно, дядько погодився, зауваживши, що «дуже скучив за справжніми вареничками у сметані».

І от вже майже пів години Альбіна ніяк не могла обрати, яке вбрання вдягти, щоб справити якнайкраще враження на єдиного родича свого чоловіка. Та все ж дослухалася поради, вдягнувши сукню з білого льону з вишивкою та низку червоного коралового намиста. Для завершення образу прилаштувала до платинового волосся шпильку з яскравою квіткою маку, а в макіяжі зробила акцент на пишних губах, виділивши їх помадою провокаційного полум’яного відтінку. Відображенням у дзеркалі Аля була задоволена, а коли побачила вогник захвату в очах Сержа, упевнилася, що вигляд має приголомшливий.

Ресторан зустрів подружжя прохолодою та українським колоритом: приміщення мало вигляд сільської вулиці з розлогим деревом в центрі, вздовж стін зображення селянських хат з маленькими віконечками та солом’яними стріхами.

Сергієві тут завжди подобалося: він наче повертався в дитинство, коли проводив літо у бабусі в Трихатах. Йому подобалося ганяти з друзями селом, купатися досхочу в річці, розповідати страшні історії в порожній будівлі недобудованої школи, тягати у діда Орлика абрикоси, бо вони були найсмачнішими у селі, а потім тікати, слухаючи навздогін лайку старого і гавкіт усіх сільських собак. А більш за все він полюбляв, коли після всіх пригод бабуся запрошувала дітлахів, ставила перед ними повну тацю пиріжків з вишнями і наливала кожному кухлик молока. Ото були найсмачніші моменти!

Аля на відміну від Сергія не надихнулася сільським колоритом та з відразою кривила гарненьке личко: їй все ввижалося що звідкись от-от замукає корова, а з-під столу будь-якої миті може квохкаючи випурхнути ряба курка, або, ще гірше, вибігти товста брудна свиня. Вона обережно ступала модельними туфельками по підлозі, йдучи до столика, наче боялася вступити в купу гною.

Дядька ще не було, але Сергій звик до його запізнень, адже той, як справжній геніальний вчений був до неможливості розсіяним. Тому він не зволікав із замовленням. І вже за кілька хвилин усміхнена офіціантка у вишиванці принесла напої  та салати. А коли на столі з’явився полумисок з апетитними варениками, щедро политими розтопленим вершковим маслом та соусник із густою ароматною сметаною, чоловік поглянув на годинник і все ж зателефонував дядькові, аби спитатися, чи той бува не забув про вечерю. Професор не відповідав.

Відсутність Степана Гнатовича зовсім не зіпсувала закоханим вечір, навпаки, вони неймовірно провели час. Навіть Аля, якій не сподобався інтер’єр та оздоблення ресторану, була приємно вражена смачними стравами та майстерністю кухарів. Вона плюнула на сувору дієту і з насолодою поласувала напрочуд ніжними сирниками з родзинками, ще й розсмішила чоловіка, коли зауважила, що готова сидіти на дієті все життя, якщо та складатиметься з сирників, густо политих сметаною.

Жартуючи та кепкуючи одне з одного, подружжя смачно повечеряли. Потім Альбіна забажала помилуватися заходом сонця в яхт-клубі, тому додому вони повернулися вже поночі. За цей час Сергій кілька разів набирав дядька, нарікаючи на його розсіяність та забудькуватість. Та телефон відповідав лише довгими гудками.

Мешкали вони в багатоповерхівці неподалік ринку «Колос». Як холостяцький барліг двокімнатна квартира на четвертому поверсі повністю задовольняла Сергія, проте Аля вважала її затісною для сімейного гніздечка, тому постійно занадто прозоро натякала, що варто придбати щось більш просторе і більш затишне.