Частина 2

Рору прокинулася майже без сил. Вона відчувала себе вижатою, як лимон, якоюсь беззахистною. Небо вже встигло покритися сірими хмарами, тільки там, на горизонті, виднівся багряний обруч. Піднявся сильний вітер,  насторожливо гудячи та кружляючи піщану  фіранку зі сторони моря. Дерева біля тераси ресторану пригнулися, ніби підкорилися цій силі. Все віщувало бурю.
Рору протираючи очі, ледь відшукала напомацки під столом взуття, яке Олексій дбайливо заштовхав подальше. Накинувши легеньку літню шаль на плечі вона направилася до бару. Там адміністратор вже закривала зміну і робила останні підрахунки. 
— Сьогодні тухло.. – відчиталася вона, вже в передчутті як Рору засмутится, що сьогодні мало грошенят. 
— Та Бог з ними. Де Олексій? Вже переодягнувся?
— Та давно.— З подивом сказала адміністратор Міра. Її здивувала байдужість Рору до  грошей.
— Добре, скажи йому,що я чекаю його біля входу.–Вже в дверях добавила вона і вийшла.
Міра з подиву забула попередити Рору, що Олексій ще години дві тому пішов додому. Але зараз же згадавши, що їй ще мити за нього кавову машину то пішла на склад шукати рукавички.
А Рору так і залишилася стояти на вулиці під хитким деревом. Пощільніше закутавшись в шаль і трішки тремтячи від сильного вітру, вона знову задивилася на багряні хмари. Таке солодке передчуття нахлинуло на неї. Їй так хотілося, щоб Олексій не просто підійшов як завжди, а обійняв її замерзші плечі. Вона стояла нерухомо, прислуховуючи, надіючись пошвидше почути кроки.  
Такий потік думок насторожив Рору. Погляд наповнився страхом, а рука піднялася до горла. Доторкнувшись до шиї, вона ніби просила повітря. Вона боялася власних почуттів. На мить їй захотілося піти пошвидше одній додому, але продовжувала стояти, як зачарована. Думки все з більшою силою переносили її в затуманену реальність. Час втратив циферблат, існував тільки солодкий момент зачарованності. Скільки вона прочекала так, навіть важко припустити, але сонце вже повністю сіло за обрій. 
Повернув до земного Рору чийсь голос:
— А ти що тут? 
То вже адміністратор Міра помила кавову машину, зробила інвентарізацію і зачинила заклад.
— Та Олексія чекаю, мабуть знову на кухні утилізацію десертів влаштував. Ти передала, що я його чекаю? 
Рору говорила по дружньому, але в її голосі завжди були ноти, обіцяючі стерти в пил тих, хто не виконує її забаганки та накази.
Бідна адміністраторка аж поблідла згадавши про свою дурну неуважність. Вона ітак тремтіла завжди і без причини перед Рору,  а тут її точно зрівняють із землею.  На якусь долю секунди вона встигла здивуватися чого вона чекала Олексія більше години під цим вітром, але згадавши знову, що цей милий погляд в будь яку мить може стати зміїною отрутою, забула про це. 
Швидко вдягаючи піджак, вона вже віддалившись від Рору відповіла : 
— Пішов вже.
— Як… Коли пішов? 
Відійшовши на достатню відстань адміністратор прискорила крок та пробормотіла не ясно щось вроді :“Давно вже”, але Рору ледь розчула і залишилася стояти в ступорі. 
По дорозі додому вона кляла себе за ніяковість перед адміністратором. Якою вона виглядала дурою, прочекавши стільки часу як закохана школярка?! Відчувала себе приниженою. Підійшовши до сходинок на побережжя Рору завмерла. Надія знову зігріла її серце. Може він ще там? Може я наздожену його? 
Рору бігла по сходинках із широкою посмішкою. Вона сліпо вірила, що побачить його. Що сама доля зведе їх в цю ніч на побережжі, і тоді вона признається Олексію в своїх дивних почуттях. Вона поділиться з ним найпотаємнішим. Рору так звикла шукати одобрення і підтримку в Олексію, що не помітила як стала залежною від його думки. І зараз вона видавала бажане за реальність. Щиро вірила в свою видумку. Біжучи по сходинкам, в її голові прокручувалися фрази, які скаже йому. Навіть встигла поправити пасмо неслухняного волосся.  Вона бігла пришвидчуючи темп. Передчуття надавало їй сил. Пробігаючи повз місця, де вони інколи зупинялися полюбуватися морем, Рору згадувала як він торкався до її рук, як зігрівав своєю кофтою,  як дивився пронизливим поглядом. 
Але все ближче підбігаючи до кінця побережжя надія згасала і зароджувався відчай… Солодке і таке бажане передчуття сипалося на маленькі  уламки, кожен з яких, ніби падав на її серце та боляче колов. 
В житті ми часто будуємо в голові свої паперові будинки, які здаються нам фортецею. Самі надаємо їм сенсу, самі наділяємо їх почуттями та значимістю для нас. І будь це кохання, дружба чи амбіції, ми самі відводимо окреме місце для них в серці. А в житті вони виявляються такі ж хиткі, як паперовий будинок на побережжі. В одну мить буря може розвіяти їх далеко і назавжди, і  комірка в серці, де було місце будиночку, порожніє. Солодке передчуття спочатку змінюється на надію, вона ж переламується в розчарування, а потім гучно і болісно тріскається на відчай. Найдивніше тут є, що ми до кінця ніколи не можемо зрозуміти, що все це було тільки в нашій голові. Тільки наші власні думки вирішили радіти та страждати за паперовим будиночком. 
Почалася буря, з якою і розвіялися останні надії Рору. Добігши до кінця побережжя вона впала на коліна. З очей полилися гіркі сльози. Так вміє себе людина налаштувати та піднести в небо, що падати звідки стає ще болючіше. Вона закрила рукам  обличчя.  Величезні каплі дощу стікали по її розтріпаному волоссі. Страшний грім на блискавка приглушали її всхлипування. Вона плакала так гірко, як мабуть ніколи раніше. Їй хотілося кричати.. І ніяк Рору не могла зрозуміти від чого їй так боляче. Олексія і не повинно було тут бути, це всього лише її паперовий будинок. Але сльози текли рікою, а розчарування відняло дар мислення. 
Тут вона підняла погляд в гору і молібно спитала у неба:
— Я кохаю його? …

Ранок. 
Сонячні  промінчики настирливо намагалися  поніжити Рору обличчя. Вони падали на неї полосами через жалюзі. За вікном, здавалося, була така гармонія, спів пташок та ніжне ранкове повітря. Але їй було не до цього, хотілося подовше поспати, що набратися сил.
Рору навіть не пам'ятала, як вчора дійшла додому. Ледь донісши своє безсильне та промокше тіло, налила собі пекучого коньяку та міцно заснула, залишивши свої переживання там на побережжі. 
Коли промінь попадав на обличчя, вона незадоволено то відверталася, то накривалася подушкою. 
В її розкішному будинку панувала помпея грандіозності. Розташування кімнат було чітко сплановане, щоб входячи в дім гості одразу потрапляли в розкішну гостинну залу. Дерев'яна підлога та колір стін були підібрані по останнім тенденціям моди. Вздовж стін стояли м'які дивани обшиті замшею з поручнями із масивного дуба. Величезні вікна прикрашали важкі оксамитові штори. А в центрі кімнати стояв довгий дерев'яний стіл, за яким Рору так любила приймати гостей.  Він був застелений білосніжною скатертиною, стояли три високі підсвічники привезені із Франції, та завжди натерті до блиску келихи. Поруч із сходами стояв великий дерев'яний стелаж із пляшками. Там Рору берегла привезені із усіх куточків світу напої, вино, бренді, віскі, ігристі напитки, текілу. Дальше можно було потрапити через арку до кухні або піднятися по спіральних сходах на другий поверх. Вздовж сходів були повішані хороші але фальшиві картини відомих авторів. Рору мріяла прикрасити свій дім колекціонними витворами мистецтва, але поки мрія залишалася недосяжною то вирішила придбати   копії. На другому поверсі було шість кімнат, три спальні та  ванна кімната, гардеробна та одна її улюблена. Там Рору бережливо зберігала деякі речі з дитинства та безліч сувенірів із різних країн світу. Всі вони дбайливо були виставлені в певному порядку, полички відполеровані аж до блиску, а найулюбленішим дрібничкам було відведено окреме головне місце. Бували дні коли Рору могла проводити там  багато часу, перекладаючи свої пам'ятні речі з полички на поличку, а потім оцінивши експертним  поглядом бралася знову все переставляти. Але гостей вона ніколи туди не запрошувала,  це був її особистий духовний храм, місце релаксації та звільнення від думок. 
Надоїдливий телефон зазвонив вже втретє. З просоння Рору думала, що це будильник і не розплющуючи очей  нещадно  била його рукою. 
— Та заткнися ти !— продовжувала тикати в нього рукою із під ковдрі. Трохи прийшовши до тями вона все ж таки взяла його в руки і прочитала, що телефонує“Міністр”. Так в неї була записана її подруга дитинства, та сама Соня. Чому ‘Міністр’? Бо їх дівоча компанія жартома звали її міністром внутрішніх відпочивальних сердечно-заліковних справ. На кожній із вечірок, коли градус вина підступно вдаряв в голову комусь із дівчат, Соня завжди виступала як професійний психолог  та довго вислуховувала серце-плач бідолаг. Відчуваючи таку підтримку дівчата могли розбалакати лишнього, тому зранку всі по секрету звонили їй і зговірливо просили берегти таємницю. Соня була дуже добродушною та справедливою, тому всі могли покластися на неї. Інколи Рору це навіть дратувало, адже пригадуючи їх підліткові "подвиги" вона не могла збагнути де справжнє нутро Соні. Як в одній людині може поєднуватися і така безголова завзятість до дурнуватих ідей з такою справедливістю до близьких та добродушністю. Але мабуть за такий контраст Рору і любила її більше всіх людей на світі. Так, виявляється в черствій та корисній душі Рору все ж таки існує окреме містечко для чистої любові, яке вона берегла з сердечним трепетом.— Ну що, уже у всій красі? —пролунав із динаміка солодкий голос.
— Якій красі? — сонливим голосом прохрипіла Рору.
— А ти будеш свої сережки з червоним камінням вдягати? А то вони б мені дуже підійшли, я тут сукню підібрала,   так сидить по фігурі і ті, що ти мені подарувала підбори нарешті зможу “вигуляти”, а от прикраси всі мимо. Так ось…— безупинно щебетала Соня, а Рору намагалася зрозуміти про що іде мова. — Ой, я тобі і слова не даю вставити, ну що ж, давай вітай! 
— Вітай...з чим.. ой вибач, дійсно, ми ж сьогодні святкуємо твою здачу екзамену на водійські права. Звісно можеш взяти мої прикраси. Так, так.. о четвертій.. все.. чекаю, прийди пораніше, допоможеш мені. 
Ледь зібравши своїх тарганів в голові, Рору сумно глянула на недбало кинутий на підлогу мокрий вчорашній одяг. Вона помалу зібрала його і з невдоволеним обличчям пішла до ванної кімнати. 
Гаряча вода трохи збадьорила Рору. Зайшовши до спальні в одному тільки рушнику вона сильно злякалася чиєїсь присутності.
—Най його.. Ти вже тут? 
Соня слухняно сиділа на краю ліжка тримаючи в руках дві чашечки кави. 
О другій годині Соня вже стояла під її дверима. Декілька разів тихенько постукавши вона помітила, що вони не зачинені. Ввійшовши Соня почула звук шуміння води і зрозуміла, що Рору в душі. Вона заварила дві чашечки кави та пішла на гору, до спальні. 
— Привіт, сова. Де це ти так гарно вчора ніч провела, що спиш як немовля? 
— Ой не питай. Під грозу потрапила і зігрілася дома коньяком, ось він мене й приколихав.— смачно потягуючи каву розплилася у вдячній посмішці Рору. 
—Так де моє, тобто твоє, намисто? 
—Там в шухляді..
Соня радісно підстрибнула з ліжка і взялася приміряти одну за іншою прикраси. Достатньо натішившись іншими вона вибрала потрібне і довго крутилася перед дзеркалом, милуючись собою та розказуючи останні новини. Поправивши сукню, підмалювавши губки вона повернулася до Рору.
— Ну як? Я сьогодні буду зірочкою… А що це ти задумала? — здивувалася Соня побачивши, що  Рору вже вдягла футболку і дістає із шафи джинси.— Ти що не будеш вдягати сукню? 
— Ні, і макіяж не буду робити..— Рору впала на ліжко, взяла телефон і почала безкінечно листати пошту. — Немає зовсім настрою на вечірку. Я мабуть просто з вами посижу за вечерею, а в нічний клуб не поїду. 
— Ти що? Це взагалі то твоя ідея була, і ти всіх ще на тому тижні покликала. Щось ти мені зовсім не подобаєшся, не захворіла часом? 
— Ні.. мабуть це не хвороба називається.
І глянувши очі Соні, які жадали подробиць вона як на сповіді розповіла про свої вчорашні почуття. З кожним словом їй ніби полегшало,  а довірливий розуміючий погляд Соні спонукав говорити ще і ще.. 
— Ну ти мене вразила.. —вона  витерла виступаючі  сльози  Рору.— Дівчинко моя, хіба ж кохання повід так корити себе? Хіба ти не маєш права відчувати? 
— Я не розумію, що відбувається. Як я можу так в одну мить відчути такі дивні почуття до людини, яку довго знаю і до цього моменту в мене не виникало навіть симпатії до нього. Він завжди був так близько, першим приходив мені на допомогу і підтримку, а зараз коли мене турбують такі незрозумілі думки мені хочеться по старому виговоритися йому. А як я можу, коли мова іде про нього? Тай взагалі, може не кохання це? Я так розгублена,  хочеться хоть якусь відповідь знайти в собі. 
— Запроси його сьогодні. Справді, запроси! 
— Та ні, він не любить такі компанії. Йому буде ніяково з нами.
— На звони! — Соня простягнула телефон і впевнено та наполегливо глянула на Рору. Тій нічого не залишалося, як прийняти факт, що "психолог-Соня" взялася за справу.— Але не пий сьогодні вино, бо наговориш зайвого йому. Просто по спостерігай зі сторони сама за своїми почуттями, і розберешся, чи це самотньо тобі вчора було чи ти, бідолаха, влипла.
Рору покрутила декілька разів в руках телефон вагаючись,  потім пішла до кімнати з сувенірами, зачиняючи за собою всі двері. 
— Ало, Міра? А Олексій на роботі? Ні, не треба йому давати слухавку. Скажи йому, що сьогодні буде дезенфекція в  ресторані, він сьогодні вихідний...Ні, а в тебе немає вихідного дня сьогодні, сиди чекай зустрічі із постачальниками. А на кухню що передати?.. Хм, також хай ідуть додому...А ні, нехай зроблять генеральне прибирання. Все іди кажи Олексію. Хорошого дня.
Поклавши  слухавку Рору радісно затанцювала   на місці. Почекавши хвилин десять вона набрала Олексія. Голос ніби перестав їй належати, і вона дуже хрипло виговорила:
— Привіт.
— Привіт, Рору. Я не знав, що в нас сьогодні дезенфекція, був би зовсім не приходив на роботу. —Радісно та безупинно почав Олексій—Так співпало, в мене вчора також дома якихось паразитів виводили, мабуть "Одеський-Бум" якийсь. Я тому вчора і пішов ще вдень, так заснув міцно,а зранку в новинах показували буревій вчорашній. Ось я його і проспав. 
Рору від здивування аж закашлялася. “Це я така дурепа.. Він міцно спав вдома, а я його чекала під деревом. А Міра? Я її точно вб'ю, вправлю їй мізки в правильне місце.   ”
— В тебе голос такий хриплий, і кашляєш.. ти добре себе почуваєш? Чому тебе сьогодні не було? 
“Чудовий привід його запросити”.
— Так, я неважно себе почуваю, вчора під грозу вночі потрапила. 
—Де вночі пригод шукала? 
Рору згадала на мить де вона їх шукала, і її щоки зашарілися.  
— Та так.. по справам. Може маєш бажання  сьогодні прийти до мене? 
— Ще не знаю, мені тут керівництво неочікувано вихідний дало,  от поки в роздумах чим займуся… Хаха… Ну до зв'язку, Рору. 
—Пака…
Рору на декілька хвилин залишилася в роздумах,  це було так чи ні. Вирішивши на всякий випадок бути в повній “бойовій” готовності, вона помчалася обирати із десятків суконь ту саму. Розгромивши акуратний феншуй в шафі, розкидавши вішалки по всій кімнаті і декілька разів потупцювавши на невдалих варіантах суконь, врешті-решт вона стояла перед дзеркалом в повній красі. Сьогодні вона виглядала дійсно неповторно. Бежева атласна сукня до  щиклоток, тонкі  бретелі із камінчиками сваровські та майже невидимий ланцюжок із підвіскою на оголеній шиї. Її засмага та нюдовий макіяж надзвичайно доповнювали образ. 
Підійшовши до шухляди Рору на мить завагалася, їй хотілося доповнити свою чарівність одним із величезних перснів, але кожен із них ніс свою історію про чергового горе-коханця, а сьогодні вона хотіла не згадувати жодного із них, та бажання бути бездоганною перемогло  і через декілька секунд Рору вже красувалася в смарагдовій цяцьці.
Гості прийшли вчасно, столи вже сяяли різноманітними закусками а келихи вже потіли від прохолодно ігристого. Всі розважалися та насолоджувалися наближаючим вечором. Тільки Рору та Соня час від часу запитувально та нетерплячи поглядали то на двері, то одна на одну.  Настрій у Рору все гаснув. ‘Де ж він? Невже не прийде? От я дурепа, може він не так зрозумів, що я його запрошую.. Чи не захотів?.. Ну чому ж не захотів, може справи. Не буду себе накручувати заздалегідь.’ Тільки коли надворі почало темніти пролунав дзвінок в двері. У Рору перехопило подих. Вона так застигла, що Соні прийшлося добряче її струсити за плечі, щоб та швидше встала.  Рору веселим кроком побігла відчиняти. Розпахнувши з силою двері перед нею стояв Олексій, який мало не отримав ними прямо в чоло. Він стояв в звичайній майці  та пляжних шортах, із зв'язкою апельсинів в одній руці, а в іншій невеличкий пакунок.  Соня зрозумівши, що та знову щось наплела, кинула на Рору пекельний погляд, від якого у тої почервоніли і щоки і шия. “Ой, нащо я йому збрихала, що хвора, він ж навідати мене прийшов. Ой як безглуздо вийшло, йому мабуть дуже не зручно буде в такому вигляді з нами розцяцькованими сидіти, ой яка я знову дурепа. Що ж тепер сказати, що збрехала чи виздоровіла? Чи що йому не так почулося,  чи..”
— Що господарко в дім не пускаєш? — З широкою чарівною посмішкою сказав Олексій. Кинувши короткий погляд на свої дари для Рору, він обнявши її вручив пакунок та апельсини, наклонившись прошепотів з насмішкою їй на вушко— Лікуй горло, дорогенька.
Відпустивши заніміле тіло з обіймів він направився прямо до гостей. Закинувки кепку на одну із колекційних пляшок вина на стелажі, він сам обрав собі вільне місце за столом, і не дочекавшись запрошення присів поруч із Сонею. 
—А у вас тут я бачу весело.— продовжував Олексій не спускаючи чарівної білосніжної посмішки. — Мене Олексій звати, а вас дами? —і поцілувавши кожній ручку став щось весело на невгамовно розповідати. 
Рору стояла в дверях із подарунками в руках та із непорозумінням дивилася на цю картину. Вона завжди знала, що Олексій не любить шумні вечірки і що й друзів то в нього мабуть і немає. А зараз він сидів в гламурній розбещеній компанії і був центром уваги. Всі дівчата вирівняли спинки, час від часу поправляли грайливо волосся і  мимо волі одна за одною підсували поближче стільці, щоб краще його розчути, хоча вона його преерасно чула і з порога. Схоже, він знатно прийшовся цим гієнам до душі. А Ната взагалі перевалилася через стіл і виставила своє дешеве декольте прямо на огляд. "Взагалі то вона з парою прийшла, якщо я не помиляюся, зараз я їй вирівняю хребет,  якщо не вміє рівно сидіти."Гнів починав кипіти в Рору. Прийшлося натягнути посмішку і продовжувати вечір, не може ж вона зараз викласти всі карти на стіл і сказати всім, що це її коханий. Бо можливо вона не його кохана.. 
Сидівши навпроти Олексія, Рору весь вечір милувалася його підтягнутим тілом та рельєфними м'язами. Здавалося, що він тільки що після тренування, бо м'язи аж налилися силою. Чарівна посмішка, смугле обличчя, чорне волосся так підкреслювали його мужність.   Їй так хотілося сісти на місце Соні, турботливо подавати йому закуски, приймати знаки уваги, між словами ненароком класти руку на спинку його стільця та голосно заливатися сміхом від його жартів. А ще більше їй хотілося, щоб зараз нікого з її друзів тут не було, що це вони у двох сиділи за келихом вина і насолоджувалися вечерею.
Після півночі всі стали розходитися, Рору квапливо та радісно проводжала гостей, запаковуючи пошвидше їм залишки закусок зі столу. Соня все ще сиділа поруч з Олексієм, мило ведучи бесіду. Коли двері захлопнулися за останніми гостями, Рору кинула на неї не небагатозначний погляд, мовляв пора, пора тобі подруженька. Та поквапилася збиратися додому, на послідок просячи вибачення, що не допоможе їй прибрати зі столу, бо важливі справи ще чекають, але була би безмежно вдячна Олексію, якщо він буде ласкавий допомогти Рору.
І ось наступив момент, якого Рору чекала цілий вечір. Ось і удвох вони. Правда, вже не за вечерею, але по останньому келиху вони  ще собі наповнили. Догрузивши останню тарілку до посудомийної машини і зібравши скатертини Рору запропонувала подихати свіжим повітрям на терасі. 
— Ну зізнавайся, для чого була ця конспірація з хворобою? — Олексій відкинувся на садове плетене крісло і  дивився прямо їй в очі.
— Та хіба ж конспірація, теж мені. То ти мене не так зрозумів, я на вечерю хотіла запросити, а так вийшло. А прихворіла я справді, голова так болить..— Рору намагалася викрутитися, але знову почервоніла від шиї до вух.
— Та то вже від не першого келиха, маленький Пінокіо.
— А при чому тут келих, я зовсім в своєму розумі зараз— знову стала виправдовуватися Рору, бо перспектива, що він зараз сприйме її за п'яну була не виграшною для неї. Тоді всі слова про почуття будуть підкресленні градусом.
— І тому ти за хвилину вже втретє проливаєш на свою чарівну сукню краплі вина? — він підняв одну брову и спустив погляд в зону грудей, де і справді леопардовою розмальовкою пролилося вино.
“Господи, як соромно. Це я так довно сиджу? Дурнуваті незграбні руки, вічно тремтять перед відповідальним кроком. От халепа, тепер він дійсно думає, що я п'яна. А може це мені на користь? Може грати до розв'язки цю п'єсу, наговорю йому зараз ніби з п'яну, сама подивлюся його реакцію, а якщо це буде виглядати безглуздо то завтра скажу, що то вино такий злий жарт зі мною зіграло. ”