Частина 1

Сьогодення…
Збоку, мабуть, здалося би, що вона чекала на машину, так пильно Роксолана вдивлялася в кожній проїжджаючий автомобіль. Але глянувши в ці порожні очі, ставало врозуміло, що це просто відчай. Відчай, який привів її під під'їзд багатоповерхового будинку одного із нових районів Одеси. Сильний, колючий вітер боляче щипав почервонівші від морозу щічки. Але вона продовжувала стояти нерухомо на краю  дороги.
В очікуванні час здається нестерпним. А коли чекаєш сам не знаєш чого, то кожна хвилина перетворюється у вічність. 
— Ось він…– і серце ніби впало в п'ятки.
"Я так налаштовувала себе на цю зустріч, вночі моїй рішучості не було меж, я не могла ранку дочекатися, щоб одразу початися сюди. А зараз? Я не можу поворухнутися з місця. В мене немає жодного потрібного слова. Мені здається, я зараз навіть “привіт” не зможу вимовити. Ох, хоть би зупинити час, щоб я могла викурити сигаретку, або випити ковток чогось для рішучості. О Боже, я ж і не курила ніколи, чому саме це прийшло мені в голову? Так, потрібно виглядати як можно природніше, ніби я випадково тут. Чудова ідея, дітько, але ж він знає, що в цьому районі і під його будинком я точно не прогулююся. "
Ці думки промайнули за лічені секунди в голові Роксолани, і здавалося вона вже взяла себе в руки, опустила погляд , щоб ефектніше його підняти,   та рішуче зробила крок. Але піднявши очі завмерла. Дуже різко повернулася, та кинулася бігти. Через пару кроків чуть не потрапивши під колеса шикарного авто, вона безсильно оперласся руками на капот. 
— Дівчино, все гаразд? – виглянув в вікно автомобіля зляканий водій. 
— Ага– сухо відповіла Роксолана і знову опустила голову на свої ботфорди, повністю потонувші в розтанувшому і перемішаному з брудом снігу. Вона так і опиралася на авто незнайомця долонями, і вони зробилися аж чорні від бруду.  Дорогий манікюр і рукави мутонової шуби також. 
— Може вас підвезти? 
Роксолана трохи прийшла до тями і тепер чітко бачила перед собою дорогу автівку та доглянутого і дорого вбраного чоловіка. Вона без каплі ніяковості вибралася з болота, змахнула шматки бруду з взуття. Взявши протягнуту їй серветку почала швидко витирати руки та шубу. 
— Діамант в болоті, все ще залишається діамантом– підбодрив незнайомець, вже стоявший поруч і з турботою подававший серветки.—  Так що? Присядете?  
— Але мені далеко– затвержено сказала дівчина підійшовши до машини, не залишаючи водієві шансу на заперечення. 
Водій мило посміхнувся та відчинив двері. 
Сідаючи до машини Роксолана кинула сумний погляд в сторону тієї очікуваної постаті. Проковткувши комок в горлі і стиснувши зуби, вона поправила пасмо волосся. Такого трагічного погляду мабуть ніхто не бачив від цієї дівчини. 
Машина зрушила з місця. Тепло в салоні швидко повернуло  її до реальності. 
— Щось я раніше Вас не бачила тут, не місцевий? 
— Одеса таке велике місто, невже можна всіх запам'яти? У Вас  хороша пам'ять на обличчя?
— Яка там пам'ять, я ж блондинка. – кокетливо підмітила вона— Місто велике, людей багато, а от  таких шикарних авто одиниці.
“І я кожну одиницю знаю”– відзначила в своїй голові Роксолана, від чого аж повеселішала.
— Так, не місцевий. Мене звати Нікіта. А Вас? 
— Дуже приємно, а мене Рору…— вона задумалася.  “Ні, я більше не буду тією Рору, ніколи!”— Роксолана, мене звати Роксолана. 
Два роки назад..
Рору, під таким ім'ям знали всі в Одесі Роксолану.
З недавніх пір вона стала секс-символом свого міста. Раптова слава тільки відкрила той шалений вогонь в цій дівчині. Зйомки для журналів, ток-шоу, інтерв'ю– все так заводило ітак невгамовний запал. Чи то так камера її любила, чи вона мала таку харизму, але після останнього року в ролі ведучої вечірніх новин на головному каналі, про неї заговорили всі. 
Злі язики одразу ж рознюхали, що вищої освіти Рору не має, а диплом журналіста просто куплена цяцька. Навіть порахуючи по кількості курсів і років навчання стає зрозуміло, що судячи по ньому вона мала би вступити до Університету в 15 років. Адже їй зараз всього 21. Але Рору ніразу навіть не засмутилася, коли бувало прямо в обличчя  хтось звинувачував її в корупції та безсовістності. Вона знала, що це було тільки одне маленьке зло, серед тих великих гріхів, яких Рору з радістю брала на свою душу. Саме з радістю, адже вона складала чіткі плани як обманути свою потенційну жертву, і коли спрацьовувало, то гучно і з марнославством відсвятковувала свою перемогу. 
От і зараз їдучи в таксі вона уважно слухала своє ранкове інтерв'ю на радіо. Коли їй подобалися власні фрази то посмішка розпливалася по ляльковому обличчі. 
Машина зупинилася біля заправки. Рору від нудьги витріщилася в вікно. В її поле зору потрапила касирша, в жовто–зеленій дутій безрукавці. Рору стала пильно її роздивлятися. Розтріпане під ненависною кепкою волосся, ні сережок,  ні каблучки. Яскрава помада, щоб хоч якось розвеселити цю сіроту,  але від неї вигляд ставав ще вбогішим. Та погляд приговореного до розстрілу.
“Ні, дівчино, так ти ніколи з цього не виберешся. Ненавиджу згадувати ті часи, коли я була на твоєму місці. Але я не була тобою, тільки на твоєму місці. В мене завжди було доглянуте волосся, масивні, хоть і дешеві прикраси, та головне погляд. Мій погляд виражав таку енергію, що уйма чоловіків були здатні кинутися мені на зустріч, лиш дозволив їм почувати себе завойовниками. Ну і сам факт того, що чуючи кожного дня компліменти, я змогла вибратися із цього болота. Вони мене заряджували. Я б назвала це взаємний обмін енергією. Ти даруєш чоловікові сенс мисливця, спробу заманити мене, вполювати.  А взамін отримуєш шалену енергію і запал рухатися далі, віру в себе, ось що ти отримуєш. ”
Добравшись до свого ресторану, Рору поспішила сісти за барну стійку, щоб вже по традиції поділитися якими небудь враженнями з барменом. Він любив зранку посміятися з  чергової шаленої історії, про дурненьких багатіїв, які потрапили на вудочку Рору. Але сьогодні вона в поспіхах неслася, щоб розповісти свої думки на заправці. 
Бармен здивувався новій історії. В його очах вона завжди була багатою цяцькою, яка живе граючи зі світом.
— Ти працювала на заправці?– з недовірою поцікавився бармен, піднявши якомога вище одну брову.
— А що ти думаєш, красивим з пологового будинку особливий пропуск дають на майбутнє? Білет в розкішне життя? –Вона без жодного сумніву вважала себе красивою–Ні, Олексію, все приходиться вибивати, платячи свою ціну.
— І яка твоя ціна була? Мабуть добре життя покоцало раз на таку широку ногу живеш.
— Та нічого і не коцало мене, і ціну свою я ще не платила. Я настільки хотіла з юності розкішного життя, що сприйняла це як обов'язковий етап життя. Вжилася в нього моментально! 
Коли Рору говорила без перестанку,  чоловіки часто слухали її мов зачаровані. Ці ямочки на щічках грайливо бігали по обличчі, ці білокурі локони розпадалися по плечах, губи завжди були ніби наполовину в посмішці. Олексій мабуть також попадав під ці чари, адже він кожен день вислуховував нові історії шаленого життя Рору. 
—А що там твоя остання ціль? 
“Ціллю ”–вони називали чергового прихильника Рору.
— Ой не хочу, він такий правильний. Привів мене в музей. Я чуть із нудьги не померла. Гаразд, якщо б щось путнє показав, так картини абстрактних сучасників. І? Я що повинна сама здогадатися, що там намазюкано? І взагалі, не потрібний мені такий наречений, який викликав мені таксі але забув його оплатити– з награною ображеністю пожалілася Рору. Але через секунду вони з Олексієм голосно розсміялися, бо знали, що таких наречених Рору точно не потерпить.
— Так можна спитати, звідки в тебе всі вілли та апартаменти, якщо ти працювала на заправці? І коли ти встигла, тобі ж тільки 21? 
— Ти так багато хочеш знати, наступного разу прикушу язика перш ніж розповісти чергові мої хворі думки.
І Рору втратила чіткість в погляді. Він став порожнім, втупився в одну точку. На лічені секунди вона знову ніби прожила той шлях. Відчула запах того життя, коли перешивала братові джинси, щоб надати їм хоть трішки дівчачого виду, коли з посмішкою розповідала подругам, що в неї нова дієта, і тому вона не іде в  шкільну столову, коли їй до сліз було жалістно себе, бо вона не може піти на вечірку, бо немає подарунку для іменниниці і взуття під сукню. Часи, коли ти намагаєшся у всьому знайти сенс, переконуєш себе, що все піде на користь, все послане тобі всесвітом. Часи, коли немає до кого притулити голову, нікому погладити волосся, і поцілувати. Зігріти своєю любов'ю та сказати: "Роксоланочка, тримайся, я з тобою. Бідність пройде, а міцна любляча сім'я залишиться на завжди з тобою."
Але люблячої сім'ї там ніколи і не було. Не будемо вдаватися в деталі, адже пропускати через себе ті страшні емоції не побажаю нікому. Так чи інакше саме таке дитинство та юність випали на долю Роксоланки, і підрісши вона назавжди дала собі клятву стати Рору. Чому саме "Рору"?  Так вона бачила себе в своїх мрійливих думках. Елегантна, дорога та сексуальна дівчина, яка вабить всіх лише своєю присутністю. Незалежна та самодостатня. Вона частенько стоячи за касою на заправці уявляла як сидячи в теплому шикарному кабінеті роздає всім накази. Це було так по дитячому, але так гріло їй душу в ті довгі нестерпні нічні зміни.
Отримати бажане допоміг Рору не щасливий випадок чи принц на білому коні, а тільки холодний розсуд та безпристрастний прорахунок.  Те вроджене вміння відчувати ситуацію,  крок за кроком наближували її до мрії. 
Якось на заправку став все частіше заїзжати чоловік років 45, інтелегентний та дещо, як сказала Олексію Рору, "спутаний". Він перся туди по приводу і без. Прийшов момент коли він з'являвся на щаправці щодня. Та тільки переступав поріг приміщення, як страшно ніяковів. Все валилося із рук, забував по що прийшов, безглуздо жартував. Рору була зрозуміла його поведінка, вона бачила що він їй симпатизує, та не знайде в собі сміливості завести розмову. Сам його вигляд ніяк не приваблював її, але це вроджене чуття підсказало їй дати горе–кавалеру шанс. Вона стала все миліше до нього посміхатися, та тільки посилила його незграбність. Тоді вона вирішила не чекати дива, і взяла все в свої руки. Першою завівши з ним розмову вона швидко випитала в нього цікаву для неї інформацію. Виявилося що горе–кавалер працює "звукачем" в місцевому театрі, і має доступ до всіх найдорожчих вистав. Рору не була фанаткою театру, більше того вона навіть нічого там не розуміла, але побачивши в цьому перспективу побувати в кругу елітного оточення, вирішила добити бідолаху незнайомця, запросивши його на побачення. Після першої ж зустрічі вона дізналася, що Роберто (а по паспорту Роман, ну люблять ці творчі люди самі себе аристократизитувати) приїхав із Києва в відрядження, і мав навчити місцевий персонал новаторству. А через тиждень в нього відрядження в Європу, набиратися досвіду. Почувши слово "Київ" Рору вже трішки ближче підсіла до Роберто, а дізнавшись про різні відрядження в Європу то твердо вирішила подарувати йому незабутню ніч. Сьогодні ж.
З'їздити з Роберто до Європи не вдалося, адже на першій ж виставі в театрі вона познайомилася із актором, який весь вечір клявся, що мав би таку кохану як Рора то показав би їй всі острови світу. Того ж тижня Рору переїхала до Києва, в щасливу творчу квартиру актора. Але не встигли вони з'їздити ні на один острів як вона вже була в процесі зваблення брата актора— банкіра, обіцявшого взяти такий скарб з собою в Мексику. Рору отримала декілька розкішних суконь, і може пару походів до дорогого ресторану, та брати якимось дивом дізналися, що кохана в них спільна. Спільну кохану було виставлено за двері швидше пулі.
Нікаплі не розгубившись вона згадала ще одного потенційного гаманця, який працював директором в закладі де їй дуже полюбилося. Пару грайливих поглядів і він в кишені,  а Рору новий адміністратор ресторану. Розкинувши мізками вона зрозуміла, що не маючи терпіння і жадаючи все і пошвидше, так не побувала ні в Європі, ні на островах, ні в Мексиці. Такий розклад її засмутив, і вона вирішила змінити стратегію, з мотивом “спочатку острів-Європа-Мексика, а тоді вам моє кохання”.
“Не продешевлю наступного разу.”
На хорошого мисливця грає все, і погода, і порода. Так не засидівшись в ролі адміністратора,  через рік вона вже була дипломованим кореспондентом та ведучою вечірніх новин головного каналу.