Колоністи з «Дедала»

Кілька сотень метрів вони йшли серед чагарнику, протоптаною тваринами дорогою. Шелест вітру у заростях, попискування пищух та гукання вівцебиків. Часом долинали інші звуки: потріскування, цокотіння, ревіння. Було моторошно. Стіні заростей по обох боках здавалося немає кінця, стежина петляла огинаючи великі червонуваті камені. Дослідники вже почали шкодувати що пішли сюди, коли раптом чагарі закінчилися. Вони вийшли на берег досить широкої, близько сотні метрів ріки. Широка смуга піщаного пляжу оранжевого кольору по обох берегах свідчила, що часом потік несе значно більше води. Подекуди на пляжі валялися великі камені, а подекуди вони стирчали із води.

— Обережно, у воді також можуть бути хижаки, – попередив Рой.

Вони поблукали широкою піщаною смугою.

— Пішли до катера. Я не хочу зіткнутися зі стадом на стежині, коли воно піде на водопій.

Зворотній шлях вони пройшли швидше, навігатор автоматично заносив їхній шлях у пам'ять, і вони не ризикували заблукати серед чагарів. Гравітація цієї планети складала приблизно сорок відсотків від земного рівня і це давало можливість людям не дуже втомлюватися. Раптом Марко побачив, що із моху визирає невеликий темний предмет округлої форми. Марко звернув на нього увагу Джонсона і Лукареллі. Джонсон дістав ножа і обережно розсунув ним мох. Перед ними був гриб з чорною шляпкою та товстою довгою коричневою ніжкою, який нагадував боровик.

— Так тут їх повно, ось стирчать майже з кожної купини, – сказав Ярчук обвівши рукою довкола.

Дійсно, навколо них було безліч грибів. Вони визирали з купок моху довкола. Дослідники продовжили свій шлях до катера. Раптом із заростей вискочив звір схожий на росомаху. Темне смугасте хутро. Його очі дивилися на людей. Погарчавши росомаха знову зникла в заростях.

— Здається як здобич ми її не цікавимо, я навіть не встиг перелякатися, – першим озвався Лукареллі.

— Схоже планета піднесе нам ще не один сюрприз, – відповів Джонсон. 

Новий сюрприз чекав їх вже біля катера. Поряд з апаратом тинялося кілька фігур схожих на людські. Джонсон дістав бінокля і оглянув їх.

— Капітане, здається люди, одягнуті в одяг з хутра, в руках списи, за плечима луки, на поясі колчани зі стрілами.

— Ну що ж, спробуємо з ними познайомитися. Опустіть зброю, – сказав Лукареллі.

Вони вийшли із-за кущів і попрямували прямісінько до людей. П’ятеро пішли їм назустріч. І ось їх вже розділяє всього кілька кроків. Тепер вже зблизька Марко добре їх роздивився – п’ятеро чоловіків одягнутих в кожухи з хутра вівцебиків, шапки зі шкури якоїсь невідомої тварини, товсті штани з хутра, і високе взуття з товстою підошвою, яке доходило їм майже до колін. Крім списів, луків і стріл, кожен мав ніж у піхві на поясі. Раптом один із чоловіків заговорив до них англійською мовою. Це було так несподівано, що вони на хвилину заклякли на місці.

— Хто ви? Мене звати Педро, а це Юрій, Олівер, Сіро та Ніанг, – промовив той.

— Ми екіпаж вантажного корабля Діамант, Я капітан Антоніо Лукареллі, перший пілот Рой Джонсон та практикант і майбутній пілот Марко Ярчук. Ми із Землі. Наш корабель потрапив в якусь аномалію і нас занесло сюди.

— Ну що ж, вітаємо вас на планеті Дедал, – промовив Педро.

— Отже ви нащадки команди і переселенців зі зниклого корабля Дедал?

— Саме так. Наші батьки та діди прилетіли із Землі. Вони прямували до пустельної планети Марс, їхній корабель Дедал потрапив в Аномалію і вони опинилися на цій планеті. Ми народилися і виросли вже тут. Планету ми вирішили назвати Дедал.

— А де ваше селище?

— Там, на сході, два дні шляху пішки, – вказав Педро рукою.

— Нам хотілося б познайомитися з рештою, – сказав Лукареллі.

— Якщо підете з нами, то познайомитеся. Як ваше ім’я? Антоніо Лукареллі? – раптом перепитав Педро.

— Так, мене звати Антоніо Лукареллі.

— Не той самий Антоніо Лукареллі, який летів на Марс на кораблі Ікар?

— Вірно, півстоліття тому за земним часом я був на кораблі Ікар. Саме в цьому польоті Дедал зник.

— Батько про вас багато говорив. Педро Куріта, – остаточно представився той.

— Отже мій товариш Хосе Куріта твій батько?

— Вірно.

— Він ще живий?

— Живий. Він зараз у нас головний.

— Ми підемо з вами. Хочу його побачити. Тільки візьмемо з катера деякі речі.

Через годину всі троє з рюкзаками за плечима попрямували разом з колоністами. При них були всі необхідні речі, набори для виживання, термонамети, термокостюми. Педро повідомив, що зброя буде не зайвою, тут є небезпечні хижаки.

— Ми розвідувальна група. Шукаємо місця для полювання, риболовлі, їстівні рослини, поклади якихось корисних копалин та інші ресурси. До нашого поселення, як я вже казав два дні шляху, наш базовий табір неподалік. До того як стемніє ми повинні до нього дійти. Переночуємо і вранці вирушимо додому.

— А які корисні копалини ви знаходите?

— Торф, буре вугілля, кам’яне вугілля, їх тут набагато більше ніж на Землі, як каже батько, також знаходимо ковке метеоритне та болотяне залізо, тут його також багато. Навколо суцільні болота, вони існують мільйони років. Величезні товщі торфу, які переходять на великій глибині у буре вугілля. З кам’яного вугілля тут можна знайти навіть цілі гори. Величезні родовища метану.