Розділ 6

 У той час, як лікарі рятували життя її Лео, Емма лежала в ліжку і намагалася заснути. Дивне почуття тривоги не давало їй спокою, змушуючи бродити по кімнаті немов вона божевільна. Час від часу, дівчина брала до рук телефону, дивилася на номер коханого, а потім відкладала мобільник в сторону.

 Остання їхня розмова виявилась досить таки напруженою. Дівчина була змушена відмовитись від поїздки в гори, а Леонардо, ображений та засмучений її відмовою, розлютився й накричав на неї. Його можна було зрозуміти, адже хлопець готував Еммі якийсь сюрприз на день народження, однак його слова поранили ніжну душу дівчини. Їй досі не вірилося, що її коханий може говорити такі речі. Сльозинки скотилися по її обличчю, і вона прикрила його руками. В грудях нестерпно пекло.

 Емма прилягла на ліжко, і спробувала заснути. В скронях пульс вистукував мелодію болю.

 Як Емма опинилася посеред галявини, вкритою волошками, дівчина не пам'ятала. Як не пам'ятала і те, чому вона вирішила піти до лісу. Голова трохи боліла, а очі пекло від яскравого сонячного світла.

 Дівчина роздивлялася природу навколо себе. Вона провела рукою по високій траві, відчуваючи її на дотик. Потім, нагнулася і зірвала декілька квіток, та піднісши їх до обличчя, вдихнула їх аромат. Він був приємним. Назбиравши достатню кількість квітів, дівчина вирішила сплести вінок, і прикрасити ним своє волосся. Закінчивши плести вінок, Емма увінчала ним свою голову і вирушила до струмочка, що протікав неподалік, аби помилуватися своєю красою.

 Однак, варто було дівчині лише глянути на своє зображення у воді, як вона з жахом завмерла на місці. З води на неї дивилася не юна красуня, а стара, зморщена жінка. Її очі втратили колишній блиск, а шкіра була блідою. Емма різко повернулася, аби упевнитись, що позаду нікого не має. І з острахом зрозуміла, що вона таки сама у лісі.

 Емма опустила погляд на свої долоні. Вони були зморщені й бліді так само, як і її обличчя. А одяг в якому дівчина була вдягнута, вмить, перетворився на лахміття. Від страху Емма почала кричати й кликати на допомогу. Вона скинула з голови вінок на землю, бачачи, як прекрасні волошки перетворюються в бридких змій. Вони шипіли й повзли до дівчини, жадаючи укусити свою жертву.

 Емма скрикнула і побігла нестямки. Вона була налякана до смерті.

 Опинившись знову на галявині, Емма оторопіла. Посеред квітів та трав, на великому простирадлі, сиділа закохана пара. Молодий юнак міцно пригортав до себе юну дівчину, шепочучи шось їй на вушко. Біль заполонила серце Емми, коли вона впізнала в юнакові свого коханого.

 На ватяних ногах, дівчина підійшла до пари й подивившись у вічі коханого, запитала:

 – Чому? – Колись улюблені очі зі страхом та огидою дивилися на неї.

 – Хто ця стара? – налякано запитала дівчина, тулячись до Лео.

 – Хіба я знаю! – Хлопець знизив плечима. – Йдіть собі геть, жіночко. – Його голос звучав грубо та зверхньо.  

 – Але чому ти мене проганяєш? – Сльози котилися по обличчю Емми, завдаючи болю не тільки очам, а й душі.

 – Послухайте, бабцю, у нас немає грошей для жебраків.  Йдіть собі, куди йшли. – Леонардо відмахнувся від неї, немов чорт от ладану.  

 Емма не втрималася на ногах й впала. Від болю та образи дівчина розплакалася.  

 – То яким буде твій вибір, Еммо? – грізний та холодний голос прозвучав, як вирок.

 Емма стрепенулась і задерла голову догори. Потупленим поглядом вода дивилася на портрет чоловіка, якого нещодавно намалювала. Чорні, як ніч очі, заглядали прямісінько в душу, лякаючи на заворожуючи.

 – Знову ці жахіття! – Дівчина потерла очі долонею. – До чого це все? – Запитала вона чоловіка на портреті, але той загадково мовчав.

 Різкий стук у двері, відволік дівчину від думок про сон. Вона встала з ліжка і попленталась відчиняти двері. На порозі кімнати стояла її мама.

 Хрипким голосом і ледь стримуючи сльози, жінка вимовила:

 – Мила, з Лео трапився нещасний випадок. Він... – Всередині щось обірвалося.   

 – Що? Це неправда! – прокричала дівчина. – Це неправда, мамо!– повторила Емма і заридала. Сльози текли по її щоках, обпалюючи душу. Її думки мучило усвідомлення того, що його більше немає. Вона не бажала вірити в це. Попри все погане, що відбулося між ними за останні місяці, Емма все ще так само шалено кохала Леонардо.

 «Я не вірю! Це сон! Це маячня!» – Дівчина ридала, не стримуючи своїх емоцій. Біль, що заполонив її душу, спалив її до тла.

 – Я хочу прокинуться і щоб все було, як раніше! – шепотіла Емма.

 «Але, як раніше вже не буде ніколи!» – лунав голос в її голові.

 – Ніколи... – повторила Емма і залилася сльозами.

 Подальші дні проходили немов в тумані. Всі кудись бігали, метушилися. Тільки Емма, немов памятник, стояла і споглядала на світ. Їй не хотілося спасти та їсти. Їй не хотілося жити. Втрата коханого стала настільки великим горем для дівчини, що вона була ладна сама стрибнути до коханого в труну.

 Та поки йшла підготовка до похорону, дівчина ще трималася. Вона весь час знаходилася поруч з коханим, не покидаючи його ні на мить.

 В день похорону, Емма стояла біля труни, тихо витираючи сльози хусточкою. Затуманеним поглядом, вона дивилася всіх, хто прийшов проводити Лео в останню путь. Її душу роздирали на частини, ламали та вбивали одні лише думки про мертве тіло коханого.Емма дивилася на убитих горем мати й батька, на брата Джона, на всіх друзів і рідних, і навіть просто знайомих, й тихо помирала разом з ними.

 Дівчина бачила, як люди підходили до Лео, прощалися з ним, шепочучи слова співчуття рідним. Сама ж вона ніяк не наважувалася на такий крок. Вона страшенно боялася підійти ближче і визнати реальність. Вона була розчавлена ​​такою втратою.