Розділ 4

 Ось уже кілька днів він приходив на землю і сидів біля будинку Лео. Він вивчав свою жертву, запам'ятовував його звички та вивчав маршрут, яким Леонардо щодня ходив на роботу.

 «Даміан, ти повинен забрати цю душу! Сьогодні ж!» – переконував себе чоловік.

 Але як же зробити це? Та біль і страх, що він відчув, побачивши Емму, не давали йому спокою. Якщо він забере у неї коханого, то це вб’є її. Але, чому його так хвилювало почуття іншої людини? Яка різниця йому до того, що з нею буде потім? Адже він не перший рік робить свою роботу і раніше його це не хвилювало?!

 – Що ж все-таки сталося? – питання на яке Даміан ніяк не знаходив правильної відповіді. Або ж те, що спадало на думку, не подобалось йому.

 Відчуваючи, що він зовсім не в настрої працювати, янгол покинув будинок Леонардо.

 Даміан плентався вулицями міста, розглядав перехожих. В його думках панував хаос, розриваючи давно вже померле тіло.

 «Чому все саме так? Чому, не може бути інакше? Чому, це трапилось зі мною?» – Даміан картав себе за необачність. Він був переконаний, що все, що трапляється з ним після смерті, наслідок його життя на землі.

 Так, тепер Даміан янгол. Він став ним після того, як покинув грішну землю. Але до того часу, як вищі сили нагородили його статусом «янгол смерті», він був далеким від ідеалу. Даміан вів розгульне життя, як всі молоді люди. Він не вірив в добро і зло, у світло і темряву. Він взагалі ні в що не вірив. Просто жив, просто був. Його не цікавило ні минуле, ні майбутнє. Було тільки зараз та вже.

 Однак, раптова смерть брата змінила все. І Даміан, завжди веселий та несерйозний, вмить став іншою людиною. Він винуватив себе в трагедії його сім’ї та попри все на світі, жадав повернути брата до життя.

 «І таки повернув!» – гордо промовив внутрішній голос. Адже тільки він знав правду. Тільки він знав, якою ціною Даміану вдалось повернути радість та щастя в очах батьків. 

Сам янгол не бажав жити, розуміючи, що його існування нікому не приносить користь. Та й кому він був потрібен? Розбишака? Гуляка? Балагур? 

Натомість брат Даміана, Алекс, був серцем і душею їх сім'ї. Він був красунчиком, улюбленцем долі та надією батьків. Він був їм потрібен. Без нього батьки б згинули від горя. А Даміан... його просто не помічали...

 Час плинув швидко, змінюючи числа на листочках календаря, а Даміан так і не наважився забрати душу Леонардо. Він кожного ранку приходив до його будинку, очікуючи хлопця, потім плентався за ним цілий день, а у вечері – просто повертався назад ні з чим.

 Такий ритуал повторювався декілька днів поспіль, допоки Даміан знову не зіштовхнувся з Еммою.

 Це сталось раптово. Немов удар блискавкою. Даміан відчув біль в кожній клітинці свого тіла.

 – Ой, вибачте. – сором’язливо мовила дівчина.

 Її величезні очі дивилися на нього, затягуючи у свої вири. І Даміану, на мить, захотілося пуститися берега і потонути в тих озерцях. Його тіло і душу охопило дивне почуття ніжності. Це було настільки дивакувато, що Даміан злякався.

 – Вибачте за незручність, і до побачення. – видавивши із себе посмішку, промовив він і втік.

 Так, саме втік. Бо не інакше, як втечею варто було назвати те, що зробив Янгол. Він крокував по тротуару, не озираючись. Його серце шалено калатало, а в скронях вистукував пульс.

 – Що в біса коїться? – шаленів Даміан, ховаючись в натовпі.

 Його ніхто не бачив, окрім цієї маленької дівчини. І це його лякало. Можливо, це був знак? Він втратив свої навики? І більше не гідний мати звання янгола? Або ж він просто стомився від правильності свого існування, від цієї одноманітності. Кожен день одне і теж: щоразу допомагати людям правильно померти. Людям, які не те, що не просять твоєї допомоги, а навіть не дякують тобі за неї. «Та хіба хтось бажає дякувати за смерть?» А він буде змушений іти та допомагати людині, яка навіть не варта того, щоб її рятували. Така його доля. Він її не обирав. Це його обрали.

 Даміан був обурений та злий. Він не знав, що йому робити і як правильно вчинити. Зустріч з дівчиною знову спантеличила його. В його давно загубленій душі поселилися дивні почуття, розгадувати таємницю яких, Даміан не жадав.

Однак, власні думки зраджували йому, знову і знову поверталися до образу дівчини, змушуючи його блукати в пошуках спокою та тиші. Але від себе не сховаєшся, де б ти не був. Навіть, у Царстві вічного життя. 

Остаточно, янгол переконався в цьому в той момент, коли в черговий раз він блукав вулицями міста. Даміан пам'ятав, як колись любив прогулянки.

«А чи любить прогулянки Емма?» – промайнуло в думках, змушуючи Даміана зупинитись та завмерти. 

Перед очима повстав силует дівчини. Він вихопив його серед натовпу, котрий переповнив одну з головних площ міста. Погляд одразу впав на знайомі до болю риси обличчя і витончену фігуру. Спустився вниз від очей та губ до рук, оминаю шию та плечі. 

Переплетені долоні закоханих свідчили лише про одне  – вони щасливі разом. 

Вдруге за останні дні, у напівживе тіло янгола влучила блискавка. І він знову відчув біль, який могли зрозуміти лише земні створіння.