Розділ 2

 Коли хлопець відпустив руку дівчини та відвів свій погляд в бік, її серце здригнулося. Раптово, вона відчула нестерпний біль, як ніби-то у неї відібрали шматочок серця, вирвавши його з грудей. Стало боляче дихати, пульс підстрибнув і затремтіли руки.

 Вона озирнулася навколо, налякана. Весь світ навколо як ніби-то зупинився: машини та люди завмерли на місці, вітер перестав гратися в гілках дерев, навіть звуки величезного міста раптово притихли. Та й сам Даміан зауважив, що відбувається щось дивне. Він насторожився, але продовжив спостерігати за дівчиною.

 Жадібно ковтаючи повітря, якого здавалося стало так мало, дівчина хотіла щось сказати та її слова застрягли грудкою в горлі. Вона спробувала закричати, але замість свого голосу, почула лише тишу. Вона хотіла підняти руки та дотягнутися до хлопця, але її тіло немов скам’яніло. Вона проморгала декілька разів, бажаючи прокинутись від цього кошмару, але нічого не змінилося. Світ завмер на місці й вона разом з ним.

 – Що ж відбувається? – закричала її свідомість, викликаючи в душі юної красуні бурю хвилювання та обурення.

 Дівчина відвела погляд від хлопця, що завмер, розглядаючи свій годинник, і знову озирнулася довкола. Окрім дівчини та хлопця на вулиці, здавалося, нікого більше не було.

 Аж раптом, погляд дівчини натрапив на дивну фігуру незнайомця.

 На іншій стороні вулиці стояв чоловіка. Він виник нізвідки. Немов грім серед ясного неба. Просто з’явився і все. Одягнений він був у чорний костюм і темно-синю сорочку. Очі приховували чорні авіатори, а на правій руці виднівся годинник. Дівчина намагалася розглянути незнайомця, але риси його обличчя не були їй знайомі. Знявши окуляри, чоловік глянув спершу на годинник, а потім на неї. Темно-чорні очі майже не випромінювали ніяких емоції, і погляд здавався порожнім і холодним. Дівчину охопив страх і паніка.

 – Хто цей чоловік, і що все це означає? – майнула думка в її голові.

 – Якого біса? – нервував Даміан, – Як це можливо? Вона не повинна мене бачити!

 Даміан майже не дихав, поки його мозок намагався придумати вихід із нестандартної ситуації. Яка, до речі, з ним трапилась вперше.

 Продовжуючи спостерігаючи за дівчиною, Даміан відчував її страх і це викликало у нього обурення, і не відоме раніше йому почуття жалю. Емоції захлиснули його зненацька, огортаючи душу серпантином тривоги. Йому до болю в грудях, захотілося обійняти й захистити дівчину, навіть від себе самого.

 «Але ж раніше він не відчував такого до своїх жертв?!»

 Даміан продовжував стояти та дивитися на дівчину своїм порожнім бездушним поглядом. Він намагався розвіяти чари, та це коштувало йому чималих зусиль. Особливо, коли він побачив як, сльози скотилися по її щоках. В цей момент Даміан відчув тупий біль в області серця. Він хотів підійти до дівчини, заспокоїти її й впевнити в тому, що вона в безпеці. Та на жаль, це суперечило правилам.

 – Скоро ти про все дізнаєшся, – прошепотім собі Даміан, і зібравши всю свою волю в кулак – зник так само дивно як і з’явився.

 Дівчина ж вдивлялася в порожнечу, важко зітхаючи, та намагалася прийти в себе.

 А коли шум машин і гул людей заповнили тишу – світ прокинувся, як і сама дівчина.

 – Емма! Ти мене чуєш? Мені пора йти! – сказав хлопець, заглянувши в її смарагдово-зелені очі.

 – Що? Що ти сказав? – запитала вона, нервово перебираючи складки своєї спідниці та намагаючись зрозуміти, де вона зараз перебуває. Туман розвіявся, але осад в серці залишився.

 – Кажу, що вже пора додому. – сказав він, нахиляючись по ближче до неї.

 – Так, уже запізно. – відповіла Емма, її голос злегка тремтів.

 Хлопець повернув голову дівчини та тихо прошепотів їй на вушко.

 – Мила моя, на вулиці холодно, дивись, як замерз твій носик і долоні, як би я не намагався їх зігріти. Давай, біжи додому.

 – Так, ти маєш рацію. І тобі завтра на роботу потрібно. Але мені так не хочеться тебе відпускати, нумо посидьмо ще трошки, мені щось зле. – сказала Емма, боячись навіть думати про те, що сталося.

 Вона досі тремтіла. Холод скував її тіло, а в серці поселився страх. Все було таким реальним, що й подумати було лячно.

 – Ти нічого дивного не помітив? – запитала Емма з надією в голосі.

 – Не помітив чого? – з подивом запитав хлопець, ніжно погладжуючи її долоні.

 – Та нічого... – Дівчина притулилась до хлопця, обійнявши його за талію. Їй просто було необхідно відчути його тепло і зігрітись. Хлопець не став зволікати та обійнявши дівчину у відповідь, поцілував її. Від цього поцілунку в Емми закрутилася голова і на серці стало тепліше. Їй не хотілося відпускати хлопця додому.

 – Я люблю тебе, Лео! – прошепотіла Емма, коли їх поцілунок закінчився.

 – І я люблю тебе, моє кошеня!

 Коли Лео проводив Емму додому, вона ще довго стояла на сходинках біля під’їзду і дивилася йому вслід. До тих пір, поки його силует не щез у темряві ночі.

 А ще, вона поглядом шукала дивного незнайомця, який  відтепер поселився в її думках.