Розділ 1

По суті, все одно, за що вмираєш; але якщо вмираєш за що-небудь улюблене, то така тепла, віддана смерть, краще ніж холодне, пусте життя. (Генріх Гейне.)

 «Новий день – нове життя!» – сказав Даміан посміхаючись своєму зображенню в дзеркалі, при цьому поправляючи комір нового піджака. Він завжди любив добре виглядати, і це, мабуть, єдина звичка, яка залишилася у нього від колишнього життя. Скільки часу пройшло з того часу? Рік, два, десять? Напевно, він і сам вже не пам’ятає! Не пам’ятає, що було «до». Від колишнього життя – залишилося тільки ім’я.

Начепивши свої улюблені авіатори, Даміан попрямував до офісу «Втрачені душі», – так він жартома називав своє «улюблене» місце роботи. Улюблене в лапках, саме тому що, сам він сюди не влаштовувався, і навряд чи б погодився; але як виявилося вибрали його ті, кому відмовити неможливо.

  Підійшовши ближче до будівлі та піднявшись сходами вгору, Даміан зупинився перед величезними дверима. Озирнувшись по сторонах і ще раз перевіривши час, чоловік важко зітхнув і штовхнув рукою двері – величезні та масивні, вони заскрипіли й відкрилися. Пройшовши довгий коридор, Даміан зайшов у величезний зал, в якому не виявилося нікого крім Ніни. Вона стояла в лівому кутку залу, біля величезного столу, і перебирала якісь папірці.

– Щось ти занадто рано! – сказала дівчина, вітаючи його.

– Справи не чекають! Що сьогодні цікавого? – запитав Даміан, підходячи ближче.

– Ось, тримай! Розважайся! – сказала Ніна і простягнула йому теку з папірцями.

Даміан взяв теку і тут же її відкрив, з великим інтересом розглядаючи кожну картинку. Потім швидко пробігся по тексту, при цьому час від часу, щось бубонячи собі під ніс і піднімаючи то одну, то іншу брову. Ніна з величезним задоволенням стежила за поведінкою Даміана, а потім видала:

– Не подобається?  

– Навпаки! – відповів він, задумавшись на секунду, а потім додав, – А що люди похилого віку більше не вмирають?

– Мабуть, не так, як раніше, – відповіла Ніна і простягнула Даміану листочок.  

 – Що це? Контракт? Так відразу? – здивовано запитав він.

 – Та певно збій в системі. Хлопець вирішив померти завчасно! – відповіла вона і хотіла посміхнуться, але зрозумівши всю абсурдність ситуації, стрималася.  

 – Тоді, я полетів! – відповів Даміан і засміявся, чим викликав сміх у самої дівчини.  

 – Тільки не так, як минулого разу, розумник! – відповіла дівчина і повернулася до свого заняття.

  Даміан швидко дістався до потрібного місця і став вистежувати свою жертву. Саме так він їх називав – жертвами! Через те, що ці невинні світлі душі, іноді не такі вже й світлі, і знати не знали, що їх чекає за поворотом. У той час, як він вистежував їх, немов леопард, завдаючи удару в той момент, коли вони найменше цього очікували. Цей процес був завжди цікавим і бентежливий для нього, але те, що траплялося після не дуже подобалося.

 «Кожен отримує, то що заслужив!» – подумав Даміан, проганяючи каламутні думки геть; і продовжив стежити за молодою парою, що гуляла в парку.

 «О Боже, яке ж це щастя що він поруч», – подумала дівчина дивлячись на свого обранця. – «Як же це приємно коли він тримає її за руку і мільйони маленьких мурашок біжать по її ніжній шкірі. Яке ж це щастя, – бачити, як він посміхається їй у відповідь. Посміхається просто так, без жодного приводу, а хіба закоханим потрібен привід?!»

Почувши думки дівчини, Даміан засміявся.

 «Кохання-зітхання!» – подумав він, потираючи свій лоб і знімаючи окуляри, – «Подивимося, чим закінчиться ця Ваша Любов!»

 Даміану подобалося мати справу з закоханими парочками. Дістати одну з двох душ було легкою справою, адже завжди знаходився хтось, хто був готовий пожертвувати собою заради іншого. А такі душі були цінніше тисячі інших. Єдине, що не давало йому спокою, – це почуття провини; адже він чудово знав, що якщо він зумів забрати цю душу, то тільки обманним шляхом. Він знав, що в кожній парі завжди любить лише один, а інший дозволяє себе любити. І знав він це – з власного досвіду. Гіркого і болючого.

Пара продовжувала гуляти по парку, як раптом хлопець зупинився і доторкнувся рукою до щоки дівчини. Вона заглянула в його очі та на мить завмерла. Немов спалахи салютів, один за іншим, вибухали в її голові спогади: їх перша зустріч, перший поцілунок, перший снігопад і перша весна, що вони зустріли разом. Перше «ЛЮБЛЮ» і перше «пробач». І скільки б всього не сталося між ними, вона продовжувала мріяти про майбутнє. Адже він саме той! Найкоханіший і найрідніший в усьому світі! Той хто любить, вірить і ніколи не зрадить.

– Так, вже цей точно не зрадить! – пробурмотів Даміан, при цьому перебираючи папірці у своїй чорній теці та вслухаючись в думки дівчини.

  Дівчина продовжувала розглядати свого хлопця, ніби бажала прочитати його думки, заглянути в глибину його душі, щоб знову і знову дізнатися, що в цих думках є місце лише для неї. Дівчина вірила, що саме Він зробить її найщасливішою на світі. Але доля приготувала їй щось зовсім інше...