19. Діалог сороковий

Командир розуельського спецназу погодився з містером Смітом, що Апсу буде корисний як учитель бойових мистецтв для його солдатів. Задля експерименту обрали загін «Альфа». Хоч як древній бог не ховався від базівської воєнщини, а полковник знайшов його і повідомив своє рішення, запропонувавши йти за ним у зал для тренувань.

У загоні Альфа дев'ять солдатів – вісім чоловіків і одна дівчина. Всі різні, в кожного роки тренувань і безліч бойових операцій за спиною, враховуючи операцію на женевській базі. Ліквідатори, рятувальники, диверсанти, розвідники, чи, як кажуть, «ким накажуть», тим і будуть у військовій справі. Два високих, один міцний, наче носоріг, третій гнучкий, як леопард, четвертий худий, згорблений, з жовтими очима, п’ятий кремезний, схожий на орангутанга, і дівчина – висока блондинка модельної зовнішності, біляве волосся заплетене у дві коротенькі коси, а очі ясно-блакитні. Ці дев'ятеро не могли зрозуміти, навіщо їм новий тренер, але полковника поважали, полковнику потурали, тож хоче старий – хай буде іще один вчитель. Це цікаво.

Полковник увійшов у двері залу для тренувань, солдати вишикувались у шерегу за командою сержанта – масивного, голомозого й дуже харизматичного дядька латиноамериканського походження зі специфічним почуттям гумору. Втім, на сержанта вже давно ніхто не ображався, його жарти та гримання стали буденними, наче перець у яєчні.

 Полковник підійшов до шеренги. «Альфівці» завмерли, задерши підборіддя. Крадькома дивились на тих, хто прийшов із полковником. Мабуть, і справді на них очікувала цікава гра. Юнак і дівчинка, обидва років вісімнадцяти-двадцяти, хоча дівчинці, може, лише п'ятнадцять. Зовнішність незвична, расу визначити неможливо, смагляві, чорняві, волосся довге в обох, очі яскраво-сині. Обидва худорляві. Хлопець високий, метри зо два, дівчина середнього зросту, та поруч зі своїм супутником здавалася зовсім маленькою.

– Анімешки, – захихотіла дівчина-солдат на ім’я Лисиця. Її товариші розсміялися.

– Відставити сміх! – звично гарикнув сержант, стримуючи усмішку.

– Живі анімешки, – прошепотів наймолодший із групи на прізвисько Лось, компьютерщик і мінер, п’ять років служив на женевській базі, високий хлопець із білою шкірою й майже білим волоссям, обличчя у веснянках. – Нові біороботи? Випробувати хочете?

Група знову зареготала. Полковник із любов'ю оглянув кожного зі своїх елітних солдатів, дозволяючи їм посміятися. Вони не зловживали, швидко вгамувалися, чекаючи, що скаже улюблений командир.

– Це Апсу, – полковник показав рукою на стародавнього бога.

– Будьте здорові, – прогудів той, кого називали Кабаном, частенько додаючи: «Дикий, і справді схожий на кабана». При зрості метр сімдесят він здавався горою, але рухався швидко й стрімко.

Апсу прикрив обличчя витонченою рукою, і сам ледве стримуючи сміх. Мілен, не соромлячись, реготала разом із солдатами.

– Що? – перепитав полковник.

– Ви чхнули, пане полковнику! – пояснив Кабан.

– Ось так ви, – пробуркотів керівник, не стримуючи посмішки.

– Відставити жарти! – заволав сержант.

– Слухаюся відставити жарти, – крикнув Кабан.

Всі знову зареготали.

– Апсу, і я не чхав, ім'я в нього таке, щоб вас усіх, бешкетники, – полковник показав на прибульця. – Буде вчити вас тому, чого ви ще, може, не знаєте.

Тепер солдатики тихо, обурливо загуділи: не розуміли, що може знати цей анімешний персонаж такого, чого вони ще не проходили.

– Та то ж він нам під колайдером дупу надер, – гмикнув Лось.

– Перевертень? – здивувалася Лисиця. – Точно, він. Машину нам підірвав.

– О, привіт, красунчику, – гудів Кабан, – тебе сюди таки доперли. Кому ж це вдалося?

Апсу оглянув солдат, ті позамовкали під глузливим поглядом синіх очей. А коли він заговорив, той голос подіяв, наче гіпноз:

– Хто хоче поквитатися за машину?

– Я, – підняв руку Кіт. Це був хлопець зростом метр вісімдесят, сильний, гнучкий, гарненький, смаглявий; у ньому змішалася ірландська і мексиканська кров, він любив війну, бійки, бої і був найкращим у всьому. Чи вертоліт із гранатомета збити, наче Рембо, чи влучити в центр мішені за кілометр зі снайперської гвинтівки, чи на гітарі грати й пісні співати… А ще вмів смажити млинці для всього загону на сніданок, дуже смачні.

З Котом усі погодилися: так, він найсильніший боєць.

– Тебе в тій машині не було, – відповів Апсу.

– Друга машина ледве не наїхала на тих, хто був у першій, – поскаржився Кіт, – я мав стрес.

– Це нечесно, – тихо мовила Мілен.

– Чому ж, – заперечив полковник, – цілком справедливо. Учитель має бути сильнішим за учнів.

Апсу усміхнувся, зняв кросівки й ступив на татамі.

– Hairy не заважатиме? – жартував Кіт. Вийшов уперед шеренги, зняв футболку, пограв могутніми м'язами, намагаючись справити враження на незнайому дівчину, яка супроводжувала Анімешку, єхидно запитав:

– Ти заповіт написав?

Апсу промовчав, ігноруючи стандартні жарти. Зняв худі, залишившись у чорній футболці, такій, як у бійців, з логотипом – маленькими цифрами «п'ятдесят один», окресленими абрисом дисколіту.