18. Діалог тридцять дев'ятий

– Не можу я бути конструктором Всесвіту, – з релігійним жахом заперечив Алекс. – Це ж бог!

– І не зміг, – безжально мовив Апсу, а тоді сумно додав: – Це не бог, це творець. Ти знову переплутав терміни.

– Але чому я тоді людина?! – вигукнув Алекс. Почуте його зачепило: отже, як творець він також невдаха. Знову запашіли вуха.

– Бо творець – це вільний художник, дракон на крилах натхнення, вічний мандрівник, а не скрупульозний маніпулятор, який, утративши здатність творити світи, береться за допомогою науки створити новий Усесвіт на старому полотні, – відповіла Мілен. Всі звикли до її м'якого голосу, веселого сміху, й ось вона підвищила голос на тональність. Удав побачив дивну прибулицю іншою і зрозумів, що вона може бути жорсткою і жорстокою. Вона почула його думки, зітхнула, подивилася в очі містера Сміта і додала вже звично тихо: – Віскі закінчилося.

Удав зв'язався із секретарем по внутрішньому телефону (мобільні на базі не діяли) і попросив, щоб у номер двадцять сім принесли п'ять пляшок віскі й три пляшки вина. Саме те вино, яке він замовляв.

Алекс ошелешено дивився на сестру Апсу, і несподівано скипів:

– А хіба я зараз, коли я людина, можу відповідати за те, про що не пам'ятаю?! – завмер під її поглядом, зніяковів і тихіше додав: – Мені здається, те, що я нічого не пам'ятаю – вже покарання за щось, чого я не пам'ятаю. Чому ви розмовляєте зі мною, наче я вам щось погане зробив? Весь час після знайомства з вами мені здавалося, що ви рідні мені істоти.

– Моє творіння, мій брат, мій ворог, – Апсу зітхнув. – Було й було. Сам повернеш утрачене. Мені здається, на цей раз ти сам себе покарав, або втік від спогадів.

– А хіба життя людини – це покарання? – запитав Удав.

– У яких би умовах не народився творець, йому буде тісно в людському тілі, – відповів давній бог.

– То я також дракон? – запитав Алекс.

– Гіпотетично так, але ти чомусь ненавидів драконів та інших перевертнів, – відповів Апсу, – тому ти ніколи не змінювався.

Принесли спиртне. Удав запропонував спробувати вино – він купив його у французьких виноробів, усе чекав слушної нагоди, і ось – дочекався призначення на посаду. З цим вином усі вчотирьох пішли на кухню.

Алекс рахував плитку під ногами, заклопотаний думками про свою ймовірну божественність. Несподівано запитав у Мілен:

– Як я помер?

– Хіба ти вмирав? – запитала вона у відповідь і додала: – Ти втратив створене тобою тіло під час експериментів з нуль-матерією, ми називаємо їх порожненниками, вони поглинають усе живе й неживе, а ти хотів поглинути його. Щось у тебе, як завжди, пішло не так. Та завдяки тому, що ти відволікся, ми перемогли у війні. Отже, дякую від імені усіх армій Ради, і навіть від космічних піратів.

– Отже, я не помер, але втратив тіло і пам’ять? Бо я справді нічого не пам’ятаю. Коли маленьким був, здавалося: можу коників із хмаринок ліпити, – Алекс посміхнувся. – Я забезпечив вам перемогу?

– Так, у війні, яку сам улаштував, – погодився Апсу.

– Щось не дуже я був, певне, хорошим? – засумував юнак.

– Ніжно сказано, – розсміялася Мілен, – ти ходяче стихійне лихо міжгалактичного масштабу.

– Якби вдалося те, що задумав, було би всесвітнє лихо, – додав Апсу.

– Але ти казав, що я творіння, брат і ворог. Хто найбільше?

– Та все разом, – не знайшов правильної відповіді Апсу.

Довгий коридор житлової частини з її численними дверима закінчився. Четверо зайшли до затишної кімнати.

Апсу і Удав вирушили розмовляти з кухарями, Алекс і Мілен сіли за стіл. Це була офіцерська їдальня для командування й керівників Бази «П'ятдесят один», нагадувала вона радше домашню вітальню, оздоблену у стилі звичайного американського будинку. Тільки столів було багато, та ще безліч стільців. Стіни обклеєно домашніми шпалерами, канапи під стіною, м'які стільці – все, щоби люди, які приходили в цю їдальню, відчували хатній затишок.

– І брат, і ворог, збожеволіти можна, – бубонів Алекс, поклавши руки на стіл, а голову на руки, – то якась помилка, я простий сільський хлопець, що вміє читати думки.

– Та ні, не помилка, – заперечила Мілен, – ми таке чітко бачимо.

Апсу розглядав фото на стінах одомашненої їдальні. Там були світлини всіх літаючих тарілок, які вдалося відремонтувати в майстернях Бази «П'ятдесят один». Кольорові й чорно-білі світлини, на яких будівництво верхніх будівель тільки починалося, й сучасні фото, де видно весь комплекс.

– А що то за чутки щодо інопланетного корабля, який тут розбився? – запитав Апсу в Удава, тицяючи пальцем у фото, на якому була зображена тарілка, що врізалася у Землю.

– Це була аварія тарілки для розвідки на Марс. Ремонтували, ремонтували, вона навіть долетіла до модуля Моон. Але щось зламалося й задиміло, мусила повернутися назад, майже дотягла до аеродрому й гепнулася, – відповів Удав. – Добре, що на борту були лише біороботи, яких друкують тут, у Розуелі. Маленькі пуголовки з пальцями-мацалками, огидні істоти, навіть на кухні на простих роботах двоє таких працюють.

– Мабуть, корисні біороботи, якщо досі використовуються? – запитав Апсу.