16.Діалог тридцять сьомий

Замість горезвісного бункера прибульцям виділили маленьку квартиру в житловому блоці для цивільних працівників дослідницького центру. У помешканні було три кімнати, кухня й душова. Для підземної бази приміщення комфортне, навіть розкішне.

Кларк полетів у Англію, до сім'ї. Містер Сміт відпустив його на тиждень.

Алекс супроводжував прибульців у їхніх самовільних екскурсіях базою. Це було цікаво, особливо коли вони проникали до закритих зон, куди мешканців бази не пускали без спеціального допуску. Мало хто здогадувався, що дивні двійнята – прибульці з іншого світу. Припускали, що це племінники англійця – так тут називали містера Сміта. Удаву науковці дослідницького центру радили тримати своїх діток подалі від «Закритого міста», де мешкали розумні істоти, що не підпадали під стандарти Землі-36. Попереджали: там небезпечно, та й охорона може випадково підстрелити.

«Закрите місто» не схоже на справжнє місто, це п’ятдесят рівнів із довгими коридорами й кімнатами. Деякі кімнати переобладнали під крамниці чи кав’ярні, ширші вулиці нагадували ринок. У підземному місті не використовували грошові системи з поверхні, називаючи долари папірцями рабів. Обмінювалися речами, або ж у якості оплати використовували самородки, які знаходили в копальнях під час розширення підземного міста. Адже в ґрунті, який принесло грязьовим цунамі з Марсу на технічний острів під час катастрофи, частенько траплялися так звані рідкоземельні метали й коштовні кристали.

Замкнені в підземному місті інші ненавиділи людей. Навіть охоронці Розуелу туди не потикалися, стежили за виходами з міста за допомогою камер спостереження. Кожен іншолюд щодня натискав кнопку, вмонтовану біля його ліжка, й дивився у маленький екран над натискачем, щоби довести, що він нікуди не зник з гетто й залишається на утриманні Ради Десятьох.

Апсу і Мілен на прохання Бена Сміта туди не ходили, бо вони були надто схожі на людей. А таких там били й викидали за двері.

– Я не дивуюся, – відповів Апсу, – я б також кидався з іклами на вашу Раду Десятьох, якби жив на цьому острові.

– Раби, які позбулися рабства, завжди будують клітки для інших, – додала Мілен, – нагромаджують дурні правила, заборони й бюрократію. І страшенно люблять паради.

– Погоджуся з вами цілком. На цьому острові суцільні клітки та загони, – відповів Бен Сміт.

Алексу сподобалася компанія двох прибульців. Йому повсякчас здавалося, що саме вони і є його справжньою сім’єю, але хлопець проганяв ці думки, повторюючи: «Ну, яка вони тобі сім’я? Де дракони, а де ти, хлопчик із Закарпаття?»

Дідо-мольфар, мабуть, з нього би посміявся. Коли Алекс був маленьким Олесем, дід гладив його по білявих кучерях і казав: «Ой, що ж за сила до нас прийшла? А це маленький Олько. Рости доброю людиною, Ольку, доброю, розумною і справедливою». Олько ріс, але не вдавалося йому бути таким, як інші люди. Діти й дорослі в селі його не любили, відштовхували й ображали. А потім його кривдники неодмінно собі щось ламали чи довго хворіли. Тому односельці називали малого «чаклуном поганим». А його діда – «чаклуном хорошим». Коли батьки переїхали до Львова, Олесь уже був підлітком. У великому місті більше людей, та вони не знайомі один з одним, як мешканці маленького села. У хлопця з’явилися друзі, але він лише навчився імітувати звичайну людину, і, що там приховувати – він удавав друга, хорошого, щирого друга. Ці ж двоє драконів здавалися йому рідними, своїми. Таке він відчував уперше відносно чужих людей. Врешті Олесь вирішив, що то їхнє навіювання, та й припинив себе гризти.

За останні десять днів Олесь побачив розуельську базу, якою вона є насправді. Виявилося, що за три роки він не бував далі наукового центру й бачив лише одну лабораторію, де вивчали його екстрасенсорні здібності. А таких лабораторій у Розуелі виявилося понад тридцять. А ще вони знайшли стару, допотопну частину розуельського наукового центру з допотопним обладнанням і допотопною розкішшю – з тими височезними стелями, дерев’яними панелями, металевими конструкціями й вітражами. Алекс почувався там, ніби у львівських підземеллях.

Сором’язливий хлопець Олесь завжди дотримувався правил і діяв за інструкціями. З драконами він зрозумів, що можна бути нахабним і розкутим, неслухняним і вільним навіть у закритому просторі. Алекс навчався бути вільним.

Доктор Ренлі нібито заспокоївся, прийнявши стан речей, як є, але Удав не йняв віри розуельському начальнику дослідницького центру. Тому лише на п’ять днів з’їздив до Пектусану на допотопному підземному транспорті.

Багато доріг острова Земля-36, побудованих під містами, які тепер наполовину залило глиною, вціліло. Під поверхнею острова вільно циркулювала безпровідна електрика. Сучасне обладнання, створене після встановлення нового порядку, неможливо було під’єднати до тієї електричної сітки, адже потрібні були вловлювачі безпровідної електрики. Та й напругу якось треба було регулювати, адже все сучасне обладнання від безпровідної електрики згорало. Старі капсули для глибинних доріг працювали, наче старі годинники, – як і все старе обладнання, вони, напевне, могли зберігати робочий стан тисячоліттями. Капсули з комфортабельними салонами пересувалися під поверхнею острова з неймовірною швидкістю. За три години Бен Сміт був уже на своїй рідній базі. Й за п’ять днів повернувся. Мав недобре передчуття, а своїй інтуїції він вірив.

Доктор Ренлі викликав Алекса до свого робочого кабінету. Та коли юнак вийшов з власної кімнати, велика біла рука затиснула йому рота. Хлопець запручався, намагаючись розгледіти нападників. Нарахував п'ятьох. Він ніколи не бачив живих ангелів, але чув про них, і це таки були ангели – крилаті білошкірі чоловіки, кожен близько двох з половиною метри на зріст, кремезні, в білому еластичному одязі. Один з викрадачів схилився до Алекса, і хлопець побачив ніжне, наче дівоче обличчя, великі, холодні, блакитні очі, жорсткий погляд.