15. Діалог тридцять шостий

Гвинтокрил відлетів на кілометр від авіаносця над поверхнею океану, втягнув гвинти й увімкнув торсіонний двигун. Потужна машина рвонула до Розуелу на швидкості звуку.

Пустеля Невада, кам'яниста місцевість, майже позбавлена рослинності. У тій пустелі є солоне озеро, і, на перший погляд, звичайнісінька військова база з аеродромом.

Над летовищем секретної бази гелікоптер знову випустив лопаті. На гвинті простіше сідати.

Гості вийшли з гвинтокрила, озирнулися. Мілен чхнула – у кам’янистій місцевості розуельскої бази багато пилу.

Зона «П'ятдесят один». Закрита, огороджена, засекречена. Літати без спеціального дозволу над Зоною заборонено. Заходити за периметр заборонено. Зона оповита таємницею та плітками й присмачена теорією змов.

На аеродромі розуельської бази проводили випробовування старих та модифікованих літаючих тарілок, а також інших секретних механізмів. Підземна база слугувала в’язницею для істот, які залишилися на острові з часів катастрофи. Але після революції, влаштованої штучними людьми, їх відловили й замкнули, бо вони не були схожими на типових землян. Важко було навіяти всьому людству Землі-36 нову історію з еволюцією і тисячолітнім розвитком цивілізації, коли, крім різноманітних тварин, на поверхні мешкають ще й розумні комахи, розумні ящірки й розумне каміння.

Звісно, деякі «гості» не вірили, що їх утримують у закритому місті заради їхньої ж безпеки, й намагалися втекти з Розуелу. Адже вони жили довго й пам’ятали, що до катастрофи всі види розумних істот вільно мешкали на поверхні Марса разом із людьми. Та втечі і бунти жорстоко придушували. І вже сто років підземелля Зони «П'ятдесят один» надійно приховувало свої таємниці.

Також на розуельській базі розташовувався великий дослідницький центр для таємних експериментів над людьми і потомками інших видів, закритих у підземному місті.

Тепер до Зони «П'ятдесят один» привезли драконів. Дракони погодилися на цю вимогу.

Представників цього виду у підземному місті давно вже не було. Одна сім’я незмінних драконів, що вціліла на острові після катастрофи й змогла вижити під час дикого періоду тривалістю п’ятдесят років, загинула вже в дослідницькому центрі. Одного молодого дракона викрали китайці – є припущення, що викупили.

Перевертнів також не залишилося, їх надто ретельно вивчали в лабораторії. Два дрібних перевертні втекли, досі виловлюють – подейкували, що дременули до Мексики. Отже, дослідницький центр Розуелу хижо чекав на нові дивовижні об’єкти.

А доктор Ренлі чекав на містера Сміта. Ледь вистрибнувши з гвинтокрила, начальник дослідницького центру Зони «П'ятдесят один» підбіг до Удава і почав видавати себе за щось на кшталт екскурсовода:

– Я покажу, куди їх потрібно помістити, – вкрадливо притишивши голос, повідомив Ральф Ренлі.

– Я сподіваюся, не до вашого горезвісного бункера? – з іронічною посмішкою поцікавився Удав.

– Є спеціально виділений для них блок. Ми підготували три кімнати. Стіни там укріплені, спостереження ведеться цілодобово, – перерахував космобіолог усі переваги блоку. – Ми можемо контролювати там склад і тиск повітря. У стінах вмонтовано зброю. Якщо що, заллємо цих монстрів мармуровими кулями.

– Та ви з глузду з'їхали! – обурився містер Сміт. – Чи варто було мені домовлятися з ним про співпрацю, якщо ви вирішили замкнути їх у таких жорстких умовах?

– Але це необхідно, для загальної безпеки, – обурився доктор Ренлі. – А їх тепер іще й двоє.

– Ви, певно, хочете розв'язати міжгалактичну війну? – жартома запитав Удав.

– Але вони тут самі, з бункеру не зможуть зв'язатися зі своїм флотом, – якщо такий взагалі існує. У блоці є блокатори телепатичних хвиль, – доктор Ренлі, здавалося, вже виправдовувався.

– Жодних бункерів, докторе Ренлі! – заперечив містер Сміт. – Якщо від них до їхнього флоту не надійде телепатичного сигналу протягом тридцяти шести годин, то, певно, ще з десяток драконів прилетить з'ясовувати, що сталося з командуванням. Хочете кілька великих космічних драконів на нашому острові? Що буде, коли вони нам розіб’ють той крихкий крижаний купол, котрий і без того тримається на шмарклях?

– Візьмемо цих, що в нас є зараз, у заручники. Поставимо умови іншим: не наближатися до нашого острова, інакше вони не знайдуть своїх друзів, – кажучи про драконів, як про заручників, Ренлі вже не вірив сам собі, тому час від часу починав говорити зовсім тихо, потроху відступаючи від своїх вимог. – Добре, хай буде випробувальний термін. Але мені здається, щодо могутнього флоту і десятків драконів вони нас обманюють. Чому ж він прилетів на тарілці, взятій на іншому острові Марсу?

– Йому було цікаво на ній політати, – відповів Бен Сміт і усміхнувся, – а вона прилетіла на власних крилах.

– Хто знає, що то була за хмара, – сумнівався доктор Ренлі.

– То була ілюзія, створена Апсу, щоби не шокувати команду авіаносця, – відповів Бен Сміт.

– А якщо вони планують знищити наш острів? – висловив врешті побоювання Ренлі. – Вони розвідники. Ухвалять рішення, що населення нашої Землі небезпечне для розселення на Марсі, і гаплик – спалять тут усіх.

– Вони й так усе про нас знають. Не всі такі войовничі й жорстокі, як ви, докторе Ренлі, – втомлено відповів Удав. – До того ж Рада Десятьох, наскільки мені відомо, не планувала розселяти людей із нашого острова на Марс у разі його відновлення. Лише декілька обраних сімей отримали дозвіл, і то якщо вони зможуть створити засоби для переселення. На нашому острові не залишилося жодного літаючого апарату, який може пересуватися в атмосфері Марсу. Останній збили ваші ангели, а могли б вивчити й побудувати аналогічні. Чи не тому Апсу прибув на тарілці наших сусідів?