14. Діалог тридцять п'ятий

Кларк підійшов до Апсу й незнайомої дівчини-дракона.

Маленька на зріст, не вище метра шістдесяти, тоненька смаглявка, синьоока, дуже схожа на Апсу, наче вони були двійнятами. Дівчина нарешті випустила Апсу з обіймів – він іще сердився, але трішки, для годиться. Вона усміхнулася, привітно подивилася на Кларка своїми гарними очима… Кларк відчув запаморочення, світ поплив перед очима, а він навіть не встиг прочитати її думки. Апсу попередив дівчину:

– Не чіпай, це мій друг, він хороший.

Алекс заховався за спину Кларка. Його вразили її очі, надзвичайна врода – таких дівчат на Землі не буває, вона нагадувала якусь казкову принцесу. Принцесу-дракона. Надзвичайну, неймовірну, але чужу.

– Так, я хороший, – повторив Кларк і відчув, як хмара запаморочення зникає з його свідомості. – Не треба мене бити, будь, ласка. Я за звичкою, з цікавості, – й простягнув їй долоню. – Кларк Пречет, друг Апсу.

Дівчина усміхнулася вже привітно.

– Мілен, сестра Апсу.

– Названа, – буркнув прибулець.

– Зате єдина й улюблена, – додала Мілен. Схилила набік голову, подивилася на Алекса. Хлопець заплющив очі. Вона лише промовила: – Як цікаво.

– І цього також не чіпай, – попросив Апсу.

– Він також хороший? – здивовано запитала Мілен.

– Поки не пам’ятає себе, хороший, – відповів Апсу, – але силу зберіг, хоча досі сам не знає.

– Це ви про мене? – перепитав Алекс, почервонівши, аж вуха запекло.

– Звісно, про тебе, – відповів Апсу.

– Мілен, – дівчина простягнула руку Алексу, уважно його розглядаючи. Пильно подивилася в очі, наче щось шукала в його свідомості.

– Алекс, – відповів хлопець. Зрештою став поруч із Кларком, потиснув тендітну руку дівчини.

– Ще не чіпати того високого, що нас запросив? – запитувала дівчина, заклавши руки за спину й роздивляючись палубу корабля. – Це вони тут самостійно побудували? Поки ще плавають? Тут багато води. З Марса натекло? З водою вони його не піднімуть, надто важкий.

– Запросив не нас, а мене, – виправив Апсу.

– Ти плакався, що тобі в симуляції було страшно й самотньо, я вирішила, що маю бути поруч, хіба я не мала рацію? Чому тут так холодно? – дівчина обхопила себе руками, видихнула, подивилася на водень, який у холоді виглядав, наче маленька хмаринка, здмухнула його. – Щось я не подумала. Треба було тепліше вдягатися, тут далеко не той парник, як я уявляла.

Апсу скинув куртку, закутав у неї сестру.

– Інший клімат, ми в холодних широтах. Від тепла нас відгородив, як вони тут кажуть, штормовий фронт, щось таке… – мовив Апсу. – Механізми ще працюють, але паливо майже закінчилося. Острів на нафті не функціонуватиме, будують атомні реактори, бо заглушили всю вільну енергію пірамідами, мають тепер початок парникового ефекту.

– Фу, це плаває на нафті? – Мілен скривилася від огиди.

– Цей корабель – атомний. Літаки літають на переробленій нафті, – пояснив Апсу.

– Зрозуміло. Отже, це закритий, законсервований світ, де панують штучні люди, здатні до репродукції. Це рідкість.

– Тому все досить складно, маленька. Тут змішалися штучні люди з природніми. Надруковані жінки виявилися нездатними виношувати дітей. Штучні люди захопили владу і перетворили природніх жінок на рабинь. Досі на цьому острові всі жінки фактично не рівні чоловікам. Отже, не дивуйся, коли до тебе ставитимуться з презирством чи як до потенційної рабині – тут це, на жаль, норма.

– Дякую, що попередив, – сумно усміхнулася Мілен, – це жахливо.

Прибігла сержант Вілсон, принесла наплічник Алекса і теплу куртку, з цікавістю оглянула Мілен. Мілен віддала Апсу його куртку і вдягла запропонованого пуховика.

Алексу Тереза Вілсон вручила його наплічник, потиснула руку, передаючи папірець із номером телефону і електронною адресою, не втрималася й поцілувала хлопця у щоку, усміхнулася.

На палубу повернувся Удав, також у пуховку й рукавичках. Наказав:

– Усе, відлітаємо. Прошу до гелікоптера. Влаштували тут виставу.

Мілен глянула на гвинтокрил і зраділа:

– Ми на цьому полетимо? Яка гарна машина! Жодних тобі «силовух». Небезпечні польоти, я хочу на цьому політати! А мене за пульт пустять? Будь ласочка!

– А ви й справді брат та сестра, – Удав похитав головою, – що одне, що друге.

– Ти ще в цьому сумнівався? – хмикнув Апсу. – Мілен, сідай у цей засіб пересування. На таємничій, страшенно засекреченій базі дядя Бен дозволить тобі покерувати такою машиною

– От кого ти дядею Беном назвав? – обурився Удав. – Мало мені було одного дракона. Сподіваюся, більше не прилітатимуть.

– Ні, я заборонила, – відповіла Мілен.

– Він казав, що вам забороняв прилітати, та ви порушили його заборону.

– Я ж його сестра, – гмикнула дівчина.

– А як військова дисципліна? – вчепився за останній аргумент містер Сміт.