13. Діалог тридцять четвертий

Несподівано Апсу стріпнувся, наче почув поклик. Видихнув повітря, промовив крізь зуби:

– Зараза мала… Бене, попередь капітана, хай забере людей із палуби. Сподіваюся, вона не бахнеться в повній трансформації на цей нещасний корабель, бо потопить, – Апсу розсміявся. – Просив же ж! Ні, навіщо мене слухати? Я нагору, зустріну те гидке створіння.

– Що це значить? – розгубився Удав. – Про що ти мене не попередив?

– Та я сам не знав, – огризнувся Апсу. – Зв’яжися з капітаном, бо, чорт забирай, психолог знадобиться усій команді.

– А я не хочу лікувати всю команду, – бовкнув Кларк.

Апсу зірвався з місця, легко, як кіт, помчав з їдальні до першої драбини на верхні рівні. Удав і Кларк перезирнулися, Алекс оторопів, не знаючи, бігти за прибульцем чи зберігати спокій, як англійський колега.

– Що трапилося? – запитав містер Сміт у Кларка.

Психолог здивовано подивився на Удава, ніби виринув з медитативного стану, струснув головою:

– Його сестра прилетіла. Треба забрати людей із верхньої палуби.

– Там і так нікого немає. Як це – прилетіла, як її ангели пропустили? Чому він мене не попередив? – дивувався Удав.

– Та вона попри його заборону сюди прилетіла, – відповів Кларк.

– У повній трансформації – це, як я зрозумів, дракон? – чи то запитував, чи уточнював Бен Сміт. Набрав на телефоні внутрішнього зв’язку номер капітана.

Капітан відразу відповів запитанням:

– Тут над нашим кораблем якийсь чи то дим, чи туман. Це щось ваше, для конспірації гелікоптера? Бо точно не природнє явище.

– Так, це наше, хай люди зберігають спокій, усе під контролем.

– Намагаюся вам вірити, хмара надто щільна й темна. Й наш прибулець стоїть посеред палуби, дивиться нагору, наче когось чекає.

Удав побіг до виходу наверх, екстрасенси поспішали за ними.

– Не дивуйтеся, прилетів інший гелікоптер, зараз спустять на палубу другого прибульця, – схвильованим голосом пояснював Удав.

– Другого прибульця? – перепитав капітан. – О, звичайно, нам тут одного замало.

Бен Сміт вибіг на палубу. Апсу дивився нагору, чекав. Над палубою вже зовсім низько стелилася чорна хмара, від якої розповсюджувалися хвилі вітру. Бен навіть почув ляскіт гігантських крил, наче велика летюча миша намагалася сісти. Хмара торкнулася палуби. Кларк заплющив очі, затуляючись від пилу, але зрозумів, що пил – це своєрідна ілюзія. Алекс стривожено вдивлявся в хмару з відкритим від здивуванням ротом. Побачивши велетенського дракона розміром як авіаносець, прошепотів:

– Ми потонемо.

Але дракон зник, наче стиснувся в маленьку крапку, й палуби торкнулися вже людські босі ноги. Дим зник. До Апсу підбігла тоненька дівчина з довгим, до середини колін, чорним волоссям, схожа на підлітка. Вона обійняла його, міцно обхопила руками. Апсу щось намагався їй казати, та вона його ще міцніше обнімала. Врешті древній бог безсило опустив руки, а за мить теж пригорнув дівчинку, поцілував її в чоло.

Алекс дивися на дівчину, яка прибула з далеких світів, наче зачарований.

Кларк спостерігав із усмішкою. Удав видихнув, мовив до Алекса:

– Бачиш, не потонули.

На верхню палубу вийшов доктор Ренлі – до цього він спостерігав за всім, що відбувалося, через апаратуру стеження.

– Як ви це поясните? – сердито запитав науковий керівник розуельської бази. – Містере Сміте, ви розумієте, на яку небезпеку наражаєте членів екіпажу американського авіаносця?

– Мені здається, це ви наражаєте екіпаж авіаносця на небезпеку. Завдяки вашим провокаціям та істерикам, – містер Сміт не стримався, прошепотів загрозливо: – Якби ви не притягли його на авіаносець, то й вона сюди не прилетіла би. Ми спокійно зустріли б її на Пектусані.

– Погодьтеся, що і вас не попередили про її прибуття, – крізь зуби відповів доктор Ренлі. – То скільки ще таких родичів він сюди запросив?

– Скільки йому потрібно, стільки й прилетить, – мовив містер Сміт. – Ви боїтеся драконів? Але не боїтеся того, що скоро на нашому острові всі задихнуться від нестачі повітря?

– Самі би впоралися. А ці дракони ледве не знищили Марс. Здається, вони ще на старій позиції нашої планети показали, на що здатні. А ви зараз повірили, що вони прилетіли рятувати нас? А якщо нас оточить їхній флот, що ви зможете протиставити? Наші літаючі на торсіонних полях планетарні тарілки на паливі з солоної води?

– А можна, докторе Ренлі, ваші казки розповідати не так голосно? Як я поясню моїм людям те, що ви зараз наговорили? – запитав капітан авіаносця. Ральф Ренлі здригнувся, коли почув його голос. Капітан надто тихо підійшов.

– Як збіговисько пришелепуватих письменників-фантастів, – відповів Удав, махнувши рукою в бік доктора Ренлі, наче відганяв настирливу муху.

– Два гелікоптери чекають, – посміхнувся капітан. – Доктор Ренлі не хоче летіти з вашими підопічними на одному транспорті.

– Хто б мав сумнів, – посміхнувся Удав.

Доктор замовк, присоромлений: і справді набазікав багато, проте всі його доводи та звинувачення на співрозмовника не подіяли. Звісно, він знав, що містер Сміт не буде його союзником.