6. Діалог двадцять сьомий

У двері постукали.

– Заходьте, – гукнув Кларк, і додав тихіше, – хто б там не був.

Апсу сів на вузьке ліжко, підібгав ноги.

До каюти ввійшов худорлявий невисокий хлопець, років ледь за двадцять. Тонкі, гострі риси обличчя, темно-русяве, коротко підстрижене волосся. Одягнений незнайомець в однострій американської армії, але без розпізнавальних знаків. У руці тримав сонцезахисні окуляри.

– Доброго дня, – привітався Кларк. Він стояв посеред тісної каюти, випроставшись на весь свій майже двометровий зріст. Незнайомець здавався дитиною порівняно з височенним англійцем. Добре, що Апсу сидів, бо хлопчина, певно, втік би.

– Даруйте, я ж не помилився каютою? Мене тут розмістили разом із Кларком Пречетом і, – хлопець зробив паузу, глянув на прибульця, – Апсу. Кажуть, ви не з Землі. Мене звуть Алекс.

– Вітаємо тебе, Алексе, – глузливо, дуетом, сказали Кларк та Апсу. Погляди в обох були трохи хижі.

– Моє завдання – супроводжувати вас на кораблі. У мене є картка, яка дозволяє тут придбати все, що вам знадобиться, – сказав Алекс, мабуть, саме те, що цікавило психолога і бога.

– Це вже цікаво, – зрадів Апсу і підвівся. Алекс відступив на крок, наче знову опинився у львівській школі, і хулігани зі старших класів намагаються забрати в нього гроші, які мама дала на обід.

– Якщо ви хочете печиво чи цигарки, це можна тут купити, – пробелькотів Алекс і додав: – Хіба я тут потрібний? Ви непробивні.

– Це американський телепат із Розуелу, підлеглий доктора Ренлі, – повідомив Апсу, – він тут, щоби стежити за нами й доповідати про все начальству.

Алекс втягнув голову в плечі, подумавши, що, може, ці хлопці його й не поб’ють, але точно викинуть за двері.

– Шпигун, – чомусь зрадів Кларк, – справжній!

– Він корисний шпигун, – мовив Апсу, – у нього є картка. Ти допоможеш нам знайти тут, на цьому великому кораблі, хоча б пиво, хлопчику-шпигуне? – Апсу трохи схилився до Алекса, той ледь не сів на підлогу. У синіх очах прибульця зблискували жовті вогники, наче у змії.

Обличчя юнака набуло виразу дитячої, розгубленої безпомічності. Кларк відчув, настільки американському телепату зараз страшно, але він сам іще не оговтався після викрадення.

– Я знаю, де його можна випити, – Алекс намагався говорити впевненим голосом, але трохи затинався.

– Ось відповідь не дитини, але чоловіка, – процитував старого поета Кларк і спробував заспокоїти юного шпигуна, якому дали непосильне завдання: – Не бійся, він не кусається. Я теж мирний психолог, викрадений твоїми злісними співвітчизниками з власного, мого особистого, робочого кабінету в клініці.

– Та годі, – перервав його Апсу, – то не його співвітчизники, то його, так би мовити, колеги. І взагалі, Кларку, зізнайся: тобі тут подобається. Таких подій усім іноді не вистачає, – і, звертаючись до розуельського телепата: – Веди нас, юначе, добувати пиво, а якщо пощастить, ми спирт технічний знайдемо, це ж корабель.

– І ти будеш пити технічний спирт? – скривився Кларк Пречет.

– Буду, – впевнено відповів Апсу, – я ж металік, мені можна. Тобі не рекомендую. Ти вже застарий для спирту.

– Хто би казав, – вибухнув Кларк, – мені лише сорок п’ять! А тобі скільки тисяч років?

– Якщо точно, то рахунок у мільярдах, але це не суттєво, у мене хороша регенерація.

– А мене ти відновиш, у тебе це добре виходить, – впевнено мовив Кларк. – Як так довго можна жити? Не дивно, що ти такий ексцентричний.

– От уже, – буркнув Апсу, – і не посперечаєшся. Мені мої вороги завжди дорікали, що я надто добрий, а ти кажеш, що лише ексцентричний.

– У тебе можуть бути вороги? – здивувався Кларк. І згадав доктора Ренлі.

Апсу у відповідь на думки психолога тільки розсміявся:

– Той – точно не ворог. Таке, неприємний дратівний індивідуум.

Алекс вийшов у коридор, вдихнув повітря, ніби виринув із безодні. Вказав пальцем направо:

– Нам туди.

– Веди нас, юний лицарю, – жартував Кларк.

– Я все ж таки погано впливаю на людей, – дивлячись на Кларка, з усмішкою зазначив Апсу.

Двері охороняв солдат, який не встиг навіть сказати, що гостям виходити з каюти можна лише в супроводі охорони й за дозволом капітана. Апсу поклав руку на плече морського котика і наказав:

– Охороняй.

Солдат застиг. Апсу непомітно відібрав у Алекса його сонцезахисні окуляри, вдягнув їх. Йому пасувало.