3. Діалог двадцять четвертий

Секретна база в горах Північної Кореї – неподалік від кордону з Китаєм. Правдива інформація про базу доступна тільки агентам відділу Артефактів і тим, хто ту базу обслуговував та охороняв. Та чуток про неї чимало.

Сховище побудоване ще до потопу, відремонтоване й модифіковане, обладнане новою апаратурою. Зручне місце біля магматичних камер – проста, функціональна конструкція з опаленням і джерелом енергії від розпечених порід, не без допотопної розкоші.

Гелікоптер приземлився на невеличкому майданчику серед дерев із пожовклим листям. Удав узяв дві теплі куртки, що їх носять лижники. Одну вдягнув сам, іншу кинув на коліна Апсу:

– Тут холодно, аж надто для драконів.

Апсу посміхнувся, слухняно вдягнув куртку. На ньому були чорні штани з цупкої тканини і чорний светр, на ногах – черевики із застібками, схожими на звичайні мотузки:

– Куртка була, але десь там і залишилася, в тому дивному засобі пересування, який роздовбали ангели.

– Нам тут недалеко, – відповів Бен Сміт, вистрибнувши з гелікоптера.

Апсу відчинив дверцята, вийшов з гвинтокрила, озирнувся, принюхався, нагадуючи дикого кота, якого привезли в незнайоме місце:

– А тут гарно: запах дерев, чисте повітря… – й запитав: – Можна прогулятися?

– Пізніше, – відповів Удав, – тут гарно, але небезпечно. Вийдеш, коли пускатимуть туристів. Тут є один об’єкт, куди привозять групи людей, до нього окремий вихід. А трохи далі відійдеш, і в тебе стрілятимуть, як у порушника. Частину мого бункеру я віддав місцевій владі під їхні військові іграшки, то вони тут і себе, і нас ретельно охороняють. Нам туди, в ту печеру, – Удав показав на невелику розщелину в скелі.

Вхід у печеру також охоронявся. Там стояло два солдати, ще десятеро сиділи в облаштованому приміщенні біля ліфту. Удав, заходячи, натиснув кнопку з ідентифікацією по відбитку пальця. Солдати пропустили його й невідомого гостя. Якби Бен Сміт не натиснув кнопки, обох розстріляли б без зайвих запитань.

– Ого, – Апсу роздивлявся печеру, солдатів з автоматами, вогники на стінах, – серйозно охороняють, – і розсміявся.

– Проти людей – так, серйозно, – відповів Бен Сміт, натискаючи кнопку виклику ліфту. Дверцята, які здавалися частиною стіни печери, відсунулися вбік, відкрилася світла кабіна ліфту. – Заходь, цією користується тільки відділ Артефактів.

– А я ваш об’єкт, – зітхнув Апсу.

Удав увійшов до ліфту. Апсу зупинився перед входом. Кабіна була вузькою, навіть тісною.

– Невже боїшся ліфта? – здивувався містер Сміт.

– Я боюся знаходитися в ящику у вузькій, глибокій шахті. Після саркофагу в мене розвинулася, як у вас це називають, клаустрофобія, – відповів Апсу.

– Цей найшвидший. Маємо хороший бар, – намагався заспокоїти гостя Бен Сміт. Покепкував: – У тебе є фобії. Неймовірно.

– Тебе бавить моя слабкість? – Апсу зайшов у ліфт, притулився до холодної дзеркальної стіни.

– Бавить, – погодився Удав. – Наявність у тебе фобії доводить, що ти живий.

– Отже, вразливий, – Апсу заплющив очі, коли ліфт пішов униз.

– І це також, – погодився начальник відділу Артефактів.

– Та я контролюю себе, – Апсу всміхнувся, – моя фобія – пікантний штрих особистості, сформованої впродовж певного етапу життя.

– Для такого, як ти, фобія – лише пікантний штрих. Але люди часто стають заручниками своїх слабкостей, – погодився Удав.

– А ти заручник своєї слабкості? – запитав Апсу. – Ти боїшся залишатися на самоті.

– І хто тобі дозволяв копирсатися в моїй голові? – пробурмотів Удав. – Іще одна твоя слабкість – безсоромна цікавість.

– Цікавість рухає світом, – дражнився Мумія, наче каверзний підліток.

– Ти не занадто звик до образу хлопчиська? – Удав знав, що сердитися на нахабного прибульця марно й навіть неможливо. Як і зупинити цікавість монстра, що усіма своїми кігтями проникав у душу.

– Я для свого виду насправді ще юний, – відповів Апсу.

Ліфт зупинився. Удав посміхнувся:

– Ось бачиш, завдяки цікавій бесіді ти не відчував страху.

– Я не демонструю страх. Особливо під час цікавої бесіди.

Удав почав звикати до несподіваних змін напрямку думок інопланетного гостя і до його непередбачуваних відповідей.

Ліфт відчинився, випустивши гостей у коридор із полірованих до дзеркального блиску кам'яних плит. Підлога дерев'яна, вкрита старезною килимовою доріжкою, що поглинала звуки. Лампи денного світла не сліпили очі. І головне – в цьому коридорі високі стелі, метри зо чотири, не менше. Як в усіх допотопних будівлях.

Довгий коридор привів до балкону над круглою залою, схожою на залу з допотопним ліфтом на базі під колайдером. Ця ж – величезний центр спостережень з безліччю екранів різноманітних конфігурацій, від ефірних чи простих лампових до гнучких стерео. Такими стереоекранами люди на поверхні Землі – вже і ще – не користувалися. Усі екрани працювали, демонструючи безліч різноманітних облич і місць, де перебували люди. Над залою спостережень – купол зі скла і металу. Він світився, нагадуючи небо поверхні, навіть хмаринки пролітали. За екранами спостерігали люди різних націй Землі-36, вбрані в темний одяг. Чоловік у строгому костюмі при краватці, побачивши гостей, встав і піднявся східцями на балкон, потиснув руку Бену Сміту. Апсу руку простягнути не наважився, розглядав насторожено.