Діалог другий

За десять років, спогад про підземелля під лапами Сфінкса перетворився для Кларка Пречета у відлуння химерного сну. З преси він дізнався, що уряд Єгипту заборонив розкопки під стародавнім монументом. Та й розкопок, виявляється, не було, лише первинні дослідження та сканування ґрунту.

Кларк написав книжку – «Як спілкуватися з людьми, не стаючи їм ворогами». Книжка стала популярною і добре продавалась. Робота психотерапевтом приносила непоганий прибуток. Кларк закохався. Вона мала ніжне ім’я - Емілія. Молоді люди побралися, купили у передмісті Лондона великий будинок. У сім’ї Пречетів народилася донечка Анабель.

Час від часу Кларк виконував завдання відділу Артефактів. І коли Удав наказав психологу приїхати на секретну базу неподалік Женеви, він сприйняв це відрядження як поточну роботу.

Літак приземлився у аеропорту Женеви. До літака під’їхала машина із закритими вікнами, щоб завезти його до жахливо засекреченої бази під всесвітньо відомим «Великим Адронним Колайдером».

Дорогу Кларк не запам’ятав. Він задрімав. Розбудили вже перед великою кулею. Це була будівля дослідницького центру.

До секретної бази Кларка провели через головний вхід. Психолог подумав, що це вельми дотепно, адже усі секрети залишені на видноті, зазвичай надійно сховані.

Провідник, невисокий худорлявий чоловік із сивою борідкою, у сірому діловому костюмі й халаті науковця, привів Кларка до ліфту, яким одночасно користувалися як працівники таємної лабораторії, так і вчені з техперсоналом дослідного центру. Ключем до секретів цього ліфту слугувала звичайна, на вигляд, картка.

Ліфт поїхав униз, вмить розвинув шалену швидкість, Кларка почало нудити. Датчики, що показували нумерацію поверхів, засвітилися усі одночасно і згасли. Вільне падіння у невідомість тривало одну довгу хвилину. Врешті ліфт загальмував і зупинився. Двері відчинилися. Кларк вийшов у білий широкий коридор, де на нього чекав професор Кенінгтон. Лінгвіст ще більше розповнів, та посивів.

– Вітайте, вітайте, молодий чоловіче, – Олрой простягнув руку Кларку, той потиснув вологу широку долоню, – я дізнався, що ви приїдете, от вирішив зустріти. Адже приємніше побачити у цьому підземеллі знайоме обличчя, навіть таке непривабливе, як моє, – лінгвіст хитро посміхався, – ходімо, я тут усе покажу і розповім, що знаю сам. То суцільні дива, антинаукові.

– Вибачте, професоре, Вас, як вченого, не лякає такий сусід, як колайдер? - запитав Кларк.

- О, цей стародавній об'єкт знаходиться набагато вище, але мене заспокоює те, що якщо скептики і панікери говорять правду, ми перші усе дізнаємося, але вже нічого не відчуємо, - жартував Олрой. Він підвів психолога до броньованих дверей, біля яких стояло два охоронця, схожих на големів із підземелля Єгипту.

Коли вчений і психолог пройшли усі перевірки на сенсорах, охоронець відкрив товсті броньовані двері. Декілька кроків і ті герметичні двері зачинилися. Кларк усвідомив, що опинився у дуже засекреченій, моторошно таємничій підземній лабораторії. У зачиненій засекреченій лабораторії.

Лінгвіст мало не з підскоком біг до других металевих дверей, посміхаючись, наче поспішав на свято. Кларк приречено йшов за вченим.

Други двері здавалися звичайними, Олрой подивися у сканер, двері відчинилися.

- Тут хороша вентиляція? – запитав Кларк у професора.

- Завжди свіже повітря, завжди. Завдяки колайдеру маємо енергію й навіть запас кисню такий що вистачить на місяць, ще й з підземних порожнин йде повітря і фільтри працюють гарно, то ж не хвилюйтеся не задихнетесь. Ви звикнете, - професор розповідав усе що знав, але його розповіді викликали нові запитання.

Спочатку Кларку показали його кімнату, просторе приміщення, зручне ліжко робочий стіл, душова кабіна, великий екран на пів стіни транслював вид на Альпи. Містер Пречет скинув на ліжко наплічник і слухняно пішов за професором ознайомлюватися з майбутнім завданням.

Професор привів психолога до кімнати із дзеркальними стінами. Посеред кімнати стояв чорний саркофаг. На дашку саркофага англієць побачив крилатих чудовиськ, із роззявленими пащами, такі ж було зображено на стінах чорного мармурової зали у підземному лабіринті під лапами Сфінкса. Кларк як загіпнотизований дивився на чорних драконів. Спогад про чорну плиту у чорному залі вмить стали чіткими і яскравими, немов Кларк побував там учора, а не десять років тому.

Кларк знову заплющив очі, хоча торкнутися до мармурових горельєфів не наважився. О так, він знову побачив космос. Зірки, серед візерунків туманностей, що сяяли на темному тлі безкінечності усіма барвами веселки. Кларк спробував затримати видіння, але відчув роздратування когось невідомого. Кларк усвідомив що для думки не існує відстані, він побачив космос такий далекий і такий ще недосяжний для людства. Той чиїми очима Кларк дивися на далекі зірки, роздратовано запитав, голос прозвучав у голові Кларка:

- Маю надію ви не будете відкривати той клятий саркофаг?

- Я не знаю, - розгублено відповів телепат.

- Не відкривайте, - майнула чужа думка і зв’язок обірвався. Кларк розплющив очі. Його погляд стикнувся з дірками які було вибито замість очей монстра на барельєфі. Здається, вправний скульптор прагнув відтворити чиєсь нічне жахіття. Куленепробивне скло з боку оглядової кімнати не здавалося надійним захистом від таких монстрів. Та от думка, яку відлунював саркофаг, була розумною...