Діалог перший

Між лапами байдужого до всього Сфінкса Кларк Пречет увійшов до кабіни ліфта. Він не розумів чому його привезли до Єгипту. Двоє супроводжуючих, у напіввійськовому одязі, на запитання не відповідали. Кларк почав побоюватися, що хтось хоче поховати його під стародавнім пам'ятником, намагався пригадати потенційних ворогів, але їх у молодого психолога поки ще не було.

Троси ліфта лячно скрипіли. Високий юнак заплющив очі, рахував секунди, це завжди допомагало йому впоратися з нападом клаустрофобії.

- Один, два, три. Десять, одинадцять, дванадцять… Чому трос так скрипить? Мабуть, не витримає ваги. Ліфт повзе так повільно. Та й який то ліфт? Залізна решітка на шнурку причепленому до якогось колеса! Двигун який рухає те колесо неодмінно зламається, - Кларк розплющив очі, тьмяна лампа, над головою, освітлювала підлогу ліфта, засипану піском Сахари. Поруч два велетенських охоронця. Юнак збився з рахунку, - двадцять вісім, чи сім? Чорти забирай! Ви хлопці мабуть кожен по сто кілограм! Мотузки такої ваги не витримають.

Охоронці у військовій формі без розпізнавальних знаків, незворушні, нерухомі, наче два кам’яних боввана. Таким байдуже де вони знаходяться, вони певне не мають фобій. Големи.

- Я ж у тісному ліфті! З двома громилами! Ліфт впаде, я буду завалений камінням! Над головою Сфінкс! Скільки ж важить той туристичний об’єкт? – Кларка вже нудило, - Ми що до центру землі будемо спускатися?

Думки стрибали у голові Кларка Пречета наче полохливі зайці, але зовні його обличчя було спокійним, хоча очі вже починали сльозитися від емоційної напруги, а у голові паморочилося від страху. А він ще хотів думки охоронців прочитати. А як із власними думками впоратись?

Ліфт зупинився. Охоронці відчинили двері. Кларк почав задихатися. Та коли розплющив очі, побачив, що стоїть у добре освітленому тунелі. Паніка стихла.

ГОлеми повели психолога углиб таємничого підземелля, один попереду, другий за спиною. Поліровані гранітні стіни віддзеркалювали трьох людей, відображуючи безліч двійників.

Тунель розширювався, склепіння піднімалися. Висота від підлоги до стелі сягала до трьох метрів. Хлопець побачив кілька темних проходів у стінах. Справжній підземний лабіринт, якщо тут заблукати то його ніхто не знайде.

Тунель несподівано закінчився, в очі вдарило яскраве біле світло. Супроводжуючі привели Кларка у залу із білого мармуру. Шириною зала була метрів десять, а вгору вісім метрів. Гладенькі стіни, ні стиків, ні швів, наче цю порожнину вирізали всередині величезного мармурового пласта.

Біла зала не належала до архітектурних канонів стародавнього Єгипту, як і до інших, відомих, прадавніх цивілізацій. Проста й неможлива. Жодного малюнка чи ієрогліфа на стінах. Повітря у залі чисте і прохолодне, наче там працював потужний кондиціонер.

Провідники делікатно покашлювали, залучаючи увагу молодого психолога. А він стояв посеред білої зали, здивований, ошелешений. Кларк, не зауважив, що під високою стелею світилася не лампи денного світла, а якась субстанція, газ чи інша матерія.

Один з големів пішов прямісінько на стіну. У стіні утворився квадратний темний отвір, неначе за допомогою якогось невідомого чародійства. Та насправді два величезних мармурових блоки непомітно і беззвучно від'їхали. Голем безстрашно увійшов у той прохід.

Англієць почимчикував слідом за супроводом. Зайшов до зали із чорного мармуру. Освітлення у цьому приміщенні тьмяне, наче вечірні сутінки.

Кларк побачив на стінах барельєфи. Вирізьблені з чорного мармуру звірі наче хотіли вирватися із полону стін, пащі вищирялися іклами, перетинчасті крила драконів розгорнулися для злету. Кларк не вірив у монстрів, навіть міфічних, але оцінив вправність стародавнього майстра.

– Навіщо ви мене сюди привели? – запитав Кларк у големів. І відчув, наче з голосом чорний мармур забрав у нього часточку душі.

– Плита, — відповів один з охоронців.

– Плита? – перепитав психолог. Уважніше огледів зал. Чорна гладка підлога віддзеркалювала його фігуру, тут він існував одночасно у двох світах. У тому, іншому світі, тіні людей, ходили головою вниз. Посеред зали Кларк побачив підвищення. Чорна квадратна плита виступала над підлогою на півметра, – Що значить плита? – перепитав Кларк. Підійшов до підвищення. Воно здалося йому холодною та болісною, могилою.

– Треба просканувати плиту, — голосом робота відповів один із големів.

Кларк знизав плечем. Детальної інструкції від чолов’яг із кам’яними обличчями він не отримає. Накази у їх головах зафіксовані тільки у свідомості, думки відсутні.

Телепат сів біля плити, торкнувся її гладенької блискучої поверхні, прошепотів:

— Я читаю думки живих, а ти могильний камінь. — Заплющив очі й побачив: зелене небо, гори, біля підніжжя гори місто із різнокольоровими будинками. За містом щось схоже на аеропорт. Величезний космічний корабель заходив на посадку. Кларк відсмикнув руку, та знову несміливо торкнувся плити. І побачив, як стрімко летить у небо, долаючи атмосферу. І ось він у відкритому космосі, у ілюмінаторі сяють далекі зірки. Свідомість огорнула темрява, Кларка заблокували. І не зрозуміти що він бачив і де воно те місто різнокольорових будинків.

Розум психолого шукав відповідь, але підсвідомість підкидала фантастичні ідеї. Плита — портал у невідомі світи, і він бачив усе очима когось, невідомого, хто якимось чином пов'язаний із чорною залою?