ДІАЛОГ ТРЕТІЙ

Кларк працював у своїй кімнаті над черговою книжкою. Розумова робота відволікала його від зайвих думок. Олрой, пихкаючи, втиснувся в вузькі двері і дуже тихо, навіть стримано, сказав:

– Ви повинні це побачити.

Кларк вже нічого не хотів бачити, але з цікавості пішов з професором.

Олрой привів його до тієї ж оглядової кімнати, з якої можна було спостерігати ненависний Кларку саркофаг. На моніторах чітко було видно, що скло стало прозорим. Кларк обережно наблизився до екрану, на якому відображалося те, що знаходилося всередині чорного саркофага.

Професор бубонів за спиною Кларка:

– Я вчений, те що відбувається, виявиться розіграшем.

– Ви ж прочитали написи, хіба там не було попередження про те, що мумія повинна регенерувати? – запитав Кларк. – Або Ви не повірили древнім, і тому легковажно слідували тільки інструкції, що розповідає, як відкрити цей чортів саркофаг? Заради чого, док?

– Заради науки, – неуважно і спантеличено відповів професор вічне кліше вчених, заготовлене для таких запитань.

Кларк знову подивився на те, що знаходилося в саркофазі. Ні, там не було чудовиська, у саркофазі лежав юнак у світлому одязі, смаглявий, із правильними тонкими рисами обличчя і довгим хвилястим волоссям. Дуже гарний юнак, худорлявий і довгоногий…

Так, як для мумії, якій приблизно близько чотирьох тисяч років, він досить непогано зберігся. Зовсім не схожий був на висохлу мумію, просто красива і юна спляча людина. Кларку здалося що «мумія» дихає.

– Це єгиптянин? – запитав Кларк, розглядаючи неймовірний «розіграш».

– О, хто б знав, але от особисто мені здається, він якийсь інший, – Олрой дивився на того, хто лежав у саркофазі замість безцінної мумії, на яку він так сподівався, – якийсь чужий, придивіться, він мені не здається людиною, у нього замість нігтів маленькі кігті.

– Добре, хоч голова як у людини, а не як у тих черепів з витягнутими кістками, – посміхнувся Кларк, – а може, нас і справді розігрують? Там актор...

– Він не землянин, – вперто і похмуро відповідав лінгвіст, – я не фахівець, але він похований не за правилами Давнього Єгипту. Це не єгипетський одяг, на ньому немає золотих прикрас, як належить тому, кого поховали у такому дорогому майстерно вирізаному саркофазі. І ще ... наші фахівці намагалися зробити рентген крізь скло, рентген його не бачить.

– Так, золота, на жаль, немає, – Кларк посміхнувся, – але держава Вам би золото все одно не віддала б, так що нема про що шкодувати, – Олрой подивився на психолога зі злістю, а Кларк закінчив думку, – а рентген міг не взяти через скло, самі ж казали, що воно таке ж міцне. Туди можна зайти?

– Можна, якщо в захисному костюмі, – роздратовано відповів професор, і куди тільки поділася його благодушність, його радість, – я тут був, весь час був, розумієте, я не спускав з саркофага очей. Ви думаєте, актор може пролежати у саркофазі без підтримки життєзабезпечення стільки років?

– Не може, – погодився Кларк, – але чому Ви думаєте, що це не землянин, звідки таке припущення у Вас, у вченого?

– Інтуїція. Але що вони збираються з ним робити? Навіщо ми відкрили цей саркофаг? Хто цей хлопчик? Чому його звинуватили в спробі знищити Всесвіт? – Олрой жадібно вдивлявся в те, що бачив. Вдивлявся, і не розумів.

– Ось і я не можу зрозуміти, навіщо Ви відкрили цей саркофаг. І чому немає тут людей зі зброєю? Так, про всяк випадок, – Кларк дозволив собі надати голосові відтінок дратівливості. Хоча його все дратувало, але вмів тримати себе в руках.

– Тут є зброя: автомати, кулемети з дистанційним управлінням. А в сусідній кімнаті чергує десяток солдатів, готових до всього, вони, напевно, навіть сплять в захисних костюмах.

– Розбудити і розстріляти, – хмикнув Кларк, – Саме так діють допитливі люди, коли хочуть познайомитися з чужинцями.

– Що Ви хочете Кларк? – Олрой з цікавістю і злістю подивився на психолога.

– Я хочу додому, – відповів Кларк.

– Вам не цікаво? Це ж безпрецедентний випадок! Ви такого за все Ваше життя більше не побачите. А Ви тільки і хочете, що додому?! – Олрой зірвався на психолога.

– Мені до чортиків страшно, люб'язний док, – зізнався Кларк, – повірте моїй інтуїції, тим більше – я емпат, і всі ці автомати, кулемети, солдати мене нітрохи не заспокоюють. Тому що, люб'язний док, цей, як Ви висловилися, хлопчик – він і справді не людина.