ДІАЛОГ ПЕРШИЙ

Глибока шахта.

Тьмяне світло ліхтарів.

Скриплять троси ліфта.

Віддаляючись від поверхні, Кларк Пречет заплющує очі, і починає рахувати секунди та метри.

На поверхні дме гарячий вітер пустелі, переносячи розпечений під променями невблаганного сонця пісок.

Кларк Пречет обдарований телепат, за фахом – психолог. Телепатія – безцінний дар, але Кларк, ретельно приховує це від іменитих пацієнтів. Його екстрасенсорні здібності добре відомі таємній,  організації, яка запросила Кларка на розкопки. Психолог спустився сходами до невеликої камери, під землею, між лапами байдужого до всього Сфінкса і увійшов у ліфт. Він ніяк не міг зрозуміти навіщо його привезли до Єгипту. Два супроводжуючих у напіввійськовому одязі мовчали. Кларк побоювався, що хтось хоче поховати його під стародавнім пам'ятником, пригадував потенційних ворогів. Та їх у молодого психолога ще не було.

Ліфт зупинився. Зовсім очманівши від тісняви, Кларк почав задихатись, не відразу зрозумів що стоїть у добре освітленому тунелі. Гладкі гранітні стіни, наче скляні, відзеркалювали людей створюючи живі тіні.

Супровід повів психолога углиб таємничого підземелля, один мовчазний попереду, другий – за спиною.

Кларк намагався не думати що над головою у нього багатотонний монумент. Він вмів заспокоювати інших, та його власний страх лише причаївся і міг атакувати у кожну мить.

Тунель розширювався, склепіння піднімалися, дихати стало легше. Висота від підлоги до стелі близько двох метрів, бічні тунелі, темніли плямами, справжній лабіринт, у якому легко заблукати, та перетворитись на тінь.

Тунель закінчився, очі засліпило яскраве світло. Кларка провели у зал з білого мармуру. Довжиною і шириною зал був метрів десять, до стелі вісім метрів. Дивовижно гладенькі стіни, ні стиків ні швів, наче цей зал вирізано всередині величезного мармурового пласта.

Якби Кларк був єгиптологом він одразу б зрозумів би різницю між пірамідами нагорі і лабіринтом унизу, зал не відповідав архітектурним канонам стародавнього Єгипту, і зразкам інших відомих прадавніх цивілізацій. Простий і неможливий, жодного малюнка чи ієрогліфа, чисте повітря й відсутній пил.

Провідники ненав'язливо покашлювали, привертаючи увагу молодого психолога. Хлопець стояв посеред білого залу з відкритим ротом, розглядаючи стерильні стіни. Сучасна людина – Кларк, не звернув уваги ще на одну особливість мармурового залу. Приміщення освітлювалось. Під високою стелею виблискувала яскрава субстанція, газ чи інша матерія, що виробляла енергію тепла і світла.

Кларк підкорився наполегливим супроводжуючим, і пішов за ними. Перший мовчазний напіввійськовий, йшов у закриту стіну. Перед ним утворився квадратний темний отвір, неначе за допомогою чародійства. Два камені непомітно і беззвучно від'їхали у сторони, не утворюючи зримих стиків. Напіввійськовий безстрашно увійшов у той отвір.

Гордий англієць не хотів щоб його підштовхували. Пройшов за своїм мовчазним супроводжувачем і опинився у залі із чорного мармуру. На чорних лискучих стінах було вирізьблено страшнючі барельєфи, які ледь розрізнялися під тьмяним, схожим на вечірні сутінки освітленням. Вдивляючись в барельефи, Кларк почав розрізняти пащі із іклами, звірині морди, перетинчасті крила драконів, жахливі зображення страшного сну. Кларк не вірив у монстрів, але оцінив вправність майстра.

Супроводжуючі залишилися біля входу у зал. Кларк запитав:

– Навіщо ви мене сюди привели? – англійцю здалося що зал чорного мармуру поглинув його голос, забравши частку душі.

– Плита, – відповів супроводжуючий.

– «Плита»? – здивувався психолог. Озирнувся, під ногами чорна гладка підлога, що віддзеркалювала фігуру Кларка. Він наче роздвоювався, опинився одночасно у двох світах. У іншому світі, наче у казці, тіньові двійники людей ходили головою вниз, над стелею сповненою сірого туманного світла. Психолог ледь відірвав погляд від дзеркальної підлоги що гіпнозувала і наче кликала у перевернутий світ, озирнувся, вказану плиту він побачив посеред мармурового залу. Плита виступала над підлогою на півметра.

– Що це значить? – перепитав Кларк, підходячи до чорної гладенької плити, яка здалася йому холодним болісним могильним каменем.

– Ми привели Вас сюди, щоб ви просканували плиту, – голосом робота відповів супроводжуючий.

Кларк знизав плечима, розуміючи, що конкретної відповіді і детальної інструкції від виконавчих бовдурів з беземоційними обличчями він не отримає. Накази в їх головах зафісовані на рівні свідомості, власних думок немає. Плита була відповіддю. Телепат сів біля виступу, торкнувся мармуру рукою, камінь був теплим і гладеньким наче шовк. Психолог пошепки запитав:

– Чия ти могила, великий німий каменю, чому ховаєшся тут у глибині підземелля, яка твоя історія? – він був сучасною людиною і не вірив у дива, тому не чекав що мармурова плита почне відповідати на запитання, це була професійна звичка. Щоб побачити пацієнта, з ним потрібно поговорити, надати напрямок думкам. Коли Кларк несподівано відчув що під плитою жива думка, чоловік від несподіванки навіть відсахнувся, поспіхом забираючи руку, наче від отруйної змії, серце калатало. Мить він ошелешенно дивився на плиту, і знову торкнувшись її теплої гладенької поверхні, закрив очі і не повірив побаченому.

Зелене небо, гори із засніженими шапками, місто з різнокольоровими будинками, велетенський корабель, що йшов на посадку. Кларк знову відсмикнув руку, та все ж неначе зачарований видінням знову торкнувся плити. Йому здалося що він на борту космічного корабля що стрімко летить вгору, в небо, легко долаючи атмосферу. І ось він у відкритому космосі, й бачить далекі зірки.

Видіння раптом припинилися, Кларка заблокували. Він не міг зрозуміти з чим зіткнувся. Може плита – портал у невідомі світи, і він побачив те, що бачив хтось, пов'язаний з ним?