Діалог із собою
Стихійне лихо
Вони такі різні, із різних світів.
Та він бути поруч із нею хотів.
Він грів її берег, топив її лід,
Та знав, що торкатись до неї не слід!
Бо він - це Вогонь. Палкий та прекрасний!
Він впевнений був, що ніколи не згасне.
Стільки сили і жару, що нікуди діти!
Прагнув він заспокоїтись, а не горіти...
Він хотів відпочити у її глибині,
Пізнати красу, що сховалась на дні.
Вона ж - це Вода. Така непокірна...
Холодна, розсудлива, принципам вірна.
Чиста і сильна, з бажанням прозорим:
Їй не хотілося з ним бути морем...
Мріяла річкою поруч з ним бути,
Свободу й тепло один раз відчути...
У світлі його вона перлами грала.
Була майже щасливою... Майже літала...
Від жару його починала кипіти.
Та ж він не боявся їй болю вчинити.
З кожним дотиком пара втрачала частину.
Благала вона: "Зупинись на хвилину!"
Та він не почув, хоч знав, що це пастка.
І далі втрачав за часткою частку.
Кохала його, і щоб врятувати,
Прийняла рішення: бажане дати!
Пустила в обійми... Прийняла удар!
Ні Води, ні Вогню... Лишився лиш пар.
Відредаговано: 20.04.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
