РОЗДІЛ 1: ОБЛИЧЧА ВІЙНИ

Вступ: Хроніки Межі

Смерть не має імені. Вона має лише голос...

Вона не є ні злою, ні доброю, ні старою, ні молодою. Вона — це лише Межа, незмінна і завжди об'єктивна точка відліку, що відокремлює історію від мовчання.

Існує хибна думка, що Смерть приходить раптово, як порив вітру чи постріл у тиші. Ні. Кожній людині, незалежно від її статусу, гріхів чи заслуг, дається невелика, але безцінна Пауза. Крихітний проміжок часу, що стискається між останнім вдихом і початком небуття.

Саме в цей момент Смерть сідає поруч. Не для того, щоб забрати, а для того, щоб поговорити.

Ця книга — збірка таких розмов.

Це не оповіді про героїчне прийняття чи панічний страх. Це діалоги — чесні, гострі та неминучі, які виривають зі свідомості героїв їхню справжню суть. Співбесіди на порозі вічності.

Ми зазирнемо в окопи, де українська земля просякнута кров'ю, і де Смерть виглядає виснаженою від жнив, але її голос залишається незмінно спокійним. Ми опинимося в розтрощеному салоні авто після фатального удару, де час сповільнився до нестерпної повільності. Ми почуємо шепіт у стінах палат, де невиліковна хвороба дала людині час попрощатися, але й зажадала відповідей.

Смерть завжди знає все. Вона не вимагає виправдань, вона лише ставить запитання:

"Чи було воно того варте?" "Що ти справді любив?" "Що ти залишаєш після себе?"

У цьому діалозі немає переможців і переможених. Є лише Істина. Ця книга — спроба записати шепіт Межі, спроба зрозуміти, що ми говоримо, коли нас уже майже немає, і що насправді важливо, коли життя перетворюється на одну, останню фразу.

РОЗДІЛ 1:

ОБЛИЧЧА ВІЙНИ

Останній Приціл

(Снайпер в Окопі)

Земля була холодна, вогка і пахла залізом.

Олесь втиснувся у багнюку під бруствером, його тіло стало єдиним цілим із гвинтівкою, що лежала перед ним. Довгі години очікування перетворили його свідомість на крижаний, вигострений лезо. Він був тут вже тиждень, як привид, що дихає лише для того, щоб зупинити чиєсь дихання.

Ось він. Сорок п'ять метрів.

Ціль рухалася повільно, майже самовпевнено — кремезний чоловік у формі, який ніс ящик із боєприпасами. Чітка, легка ціль. Олесь затримав подих. Його палець ліг на спусковий гачок.

І в ту мить, коли світ звузився до маленького червоного хрестика в прицілі, він почув голос.

— Ти виглядаєш... рішуче. Це останнє, що відчуваєш, коли знаєш, що робиш свою роботу?

Олесь здригнувся. Голос був м’яким, низьким, як вібрація струни, натягнутої в сирій землі.

Він не відірвав погляду від прицілу. Нікого поруч не було. Лише він, гвинтівка і ворог, що йшов до своєї долі.

— Іди до біса, — прошепотів Олесь, намагаючись списати це на нерви та втому.

— О, я вже там. Точніше, я є Вхід. Але я питаю тебе: ти рішучий? Ти ж бо знаєш, що після цього пострілу настане черга тебе шукати.

— Я знаю, на що йду, — видихнув він.

Кілька тижнів тому снайпер, який сидів на цьому місці, був зачеплений уламком від "подарунка" у відповідь. Влучання було випадковим, але фатальним. Війна не любить поспішних рішень. Вона любить симетрію.

Олесь глибоко вдихнув. Залишилося менше секунди.

— Скажи мені, снайпере. Ти бачиш його обличчя?

— Бачу форму, — відрубав Олесь. — Бачу ціль.

— Ні, ти ж бачиш. Зараз ти його бачиш краще, ніж він сам себе бачить у дзеркалі. У нього борода трохи сива, він натирає скроні, бо йому за п’ятдесят, і він згадує, як сидів із донькою на риболовлі. Ти ж маєш бути точним. Будь точним у деталях.

Рука Олеся тремтіла. Він стиснув щелепи. Скільки разів він робив це? Це не мало значення. Кожен раз, коли ти бачиш людину так близько, це було останнє побачення.

— Це війна, — глухо сказав він, прицілюючись у центр маси. — Він прийшов сюди. Це його вибір.

— А твій? Твій вибір? Ти зробив його, коли прийшов сюди, чи коли щойно опустив приціл на його груди? Це два різні вибори, чи не так? Перший — це патріотизм. Другий — це вбивство. Хоча б назви речі своїми іменами.

— Я захищаю свій дім. Я захищаю своїх дітей! — це було криком, що ледь прорвався крізь стиснуті губи.