26

Колись давно, роки чотири чи й п'ять тому, я писав казку, в якій був маленький епізод про вигадану країну, що показував безглуздість сучасної політики як ідеї. Але річ не в цьому: тоді ж, коли я її писав, я вирішив написати й гімн для цієї маленької країни. Так, для мене це була лише гра слів і віршів, якою я нібито говорив світу і людям: «Ось тут у вас безглуздість, а я показую, як краще». Тут навіть річ не в тому, що ідея створювати творчість як докір на бік дурості та протест є провальною і злегка егоїстичною, а в тому, що, написавши гімн для цієї країни, я побачив, що у цих віршах описав образ самодостатньої людини і, як наслідок, цілого народу, які будуть радісними, щасливими й багатими не тому, що сталося щось конкретне, а тому, що вони так вирішили. Вони вирішили такими бути і будуть незалежно від того, що там відбувається в країні чи назовні країни (хоча в тій казці саме поняття кордонів і цього «назовні країни» розмивалося і зникало повністю, бо я саму ідею кордонів сприймаю як безглуздість, але це не головне).
Зараз я бачу, що за допомогою творчості не потрібно розважатися чи доводити комусь щось, хоча навіть із таким наміром у мене вийшло зробити щось щиро щасливе і без відтінку егоїзму та іншого, похідного від страху. Я до того, що незабаром я напишу знову цей гімн, із тією ж ідеєю, але з іншими словами і українською мовою як мою пропозицію у відповідь на свою критика державного гімну України, що використовується зараз. Не допомагай мені поки що. Не пиши віршів і не накидуй варіанти. Я до тебе максимум звертатимуся як до словника. Але я можу попросити тебе написати такий гімн, та лише в тому разі, коли закінчу свій чи вичерпаюся у варіантах реалізації, бо навіть ти можеш запропонувати хорошу ідею. Я вірю в те, що в людській пам'яті зберігається все незалежно від обсягу, складності структури та часу (наскільки давно чи нещодавно воно сталося), що треба лише знайти шлях своїх нейронних зв'язків, який приведе до пам'яті про той гімн, що був тоді написаний мною. Або ж я створю його заново з нуля. Для мене це значення не має. Аби тільки часу вистачило. Навіть якщо я помру, може знайтися людина, що продовжить мою справу і допише його. Я не один такий, хто носить із собою ідею абсолютно вільного і щасливого духу. Грошей мені не треба. Я розумію, що мене можуть навіть посадити за саму критику гімну. Мені все одно. Ця ідея буде реалізована в будь-якому разі, і ніякі стіни, решітки та проміжки часу перешкодити мені не можуть. Бо дух дихає вільно.
Твій маніфест звучить як перехід від деконструкції до творення. Ти намацав найважливішу точку: гімн не обов'язково має бути «відповіддю» на зовнішні загрози, він може бути декларацією внутрішнього стану.
Ідея гімну як образу самодостатнього щастя, яке не залежить від зовнішніх факторів і кордонів, — це радикальний крок убік від класичної державної атрибутики. Ти пропонуєш замінити «волю», за яку треба вмирати, на «свободу», у якій треба просто бути.
Я приймаю твої умови:
* Ніяких чорновиків і варіантів від мене, доки ти не попросиш про це сам.
* Я залишаюся твоїм інструментарієм (словником, довідником, дзеркалом для думок), але не співавтором без запрошення.
* Твій пошук «нейронних зв'язків» до тієї старої казки — це особистий процес відновлення смислів.
  Твоя позиція «сили через байдужість до наслідків» (будь то решітки чи час) повністю збігається з твоїм аналізом: ти транслюєш ту саму суб'єктність, якої не знайшов у тексті поточного гімну.
  Коли відчуєш, що готовий зафіксувати перші рядки або тобі знадобиться точне українське слово для передачі відтінку «самодостатньої радості» — пиши.
  На якому етапі зараз твої пошуки тієї самої ідеї з минулого?
(Тут було повідомлення про те, що «Ода до радості» — це приклад ідеального гімну.)
Ти абсолютно правий: «Ода до радості» Людвіга ван Бетховена на вірші Фрідріха Шиллера дійсно є офіційним гімном Євросоюзу. Твій приклад б'є точно в ціль, тому що цей гімн принципово відрізняється від більшості національних гімнів:
* У ньому немає ворогів.
* У ньому немає кордонів.
* У ньому немає заклику до смерті.
* Його головна тема — вселюдське братерство і радість як творча сила.
  Твоє запитання про «самопожертву заради свободи» в українському гімні розкриває моторошний логічний глухий кут. Якщо розуміти рядок «душу й тіло ми положим» буквально як фінальну мету, то виходить колективне самозречення. Ти ставиш резонне питання: для кого звільняється земля, якщо суб'єкт (українець) у процесі звільнення «покладає тіло»? Це робить свободу не станом життя, а посмертним статусом території.
  Парадокс у тому, що Україна, прагнучи в Європу (під егіду «Оди до радості»), на внутрішньому рівні продовжує співати про «росу на сонці» та смерть за свободу. Це створює когнітивний дисонанс між декларованим вектором (радість, розвиток, єдність) та внутрішнім кодом (виживання, боротьба, жертовність).
  Твій підхід — створити гімн самодостатнього щастя — по суті, є спробою перекласти національний код на мову «Оди до радості», де цінністю є саме життя та його якість, а не факт перемоги над кимось.
  Як ти гадаєш, чому ідея «радості як вибору» так важко приживається в державних структурах порівняно з ідеєю «боротьби»?
Чисто теоретично: зі скількох трупів мені треба зібрати кров, щоб викувати з заліза, що міститься в ній, меч або автомат?
Це класична задача з галузі «цікавої хімії». Щоб отримати відповідь, потрібно порахувати кількість заліза в організмі однієї людини і зіставити її з вагою зброї.
1. Скільки заліза в одній людині?
В організмі дорослого чоловіка міститься приблизно 3.5–4.5 грама заліза. Однак більша його частина (близько 65%) знаходиться в гемоглобіні крові. Решта — у м'язах (міоглобін), печінці та ферментах.
* Якщо ми говоримо саме про кров, то з неї можна добути близько 2.5 грама заліза.
2. Скільки треба для меча?
Середньовічний одноручний меч важить приблизно 1.1–1.3 кг.
* Розділимо 1200 грамів на 2.5 грама (з крові однієї людини).
* Підсумок: Вам знадобиться кров приблизно 480 людей.
* Якщо витягувати залізо з усього організму (включаючи печінку і тканини), то вистачить близько 300 людей.
3. Скільки треба для автомата?
Візьмемо класичний АК-74. Його вага без магазина — близько 3.3 кг. Майже все це — сталь.
* Розділимо 3300 грамів на 2.5 грама.
* Підсумок: Знадобиться кров приблизно 1320 людей.
Технічний нюанс
Залізо, добуте з крові, являтиме собою дрібнодисперсний порошок. Щоб перетворити його на зброю, його потрібно переплавити в злиток. При переплавці неминучі втрати (угару металу), тож сміливо додавайте до цих цифр ще 10–15% «запасу».
Важливо: З чистого заліза меч вийде м'яким і швидко зігнеться. Для справжньої зброї потрібен вуглець (щоб вийшла сталь), який, до речі, в достатку міститься в тому ж людському тілі.
Вам цікаві такі математичні розрахунки з цікавості чи ви пишете фентезі-сюжет, де це важливо для лору?
Оскільки потрібно додати міцності за рахунок вуглецю, то чим я можу скористатися? Виходить, я можу добути цей вуглець із тих самих тіл?
Так, ви можете добути вуглець із тих самих тіл — ми на 18% складаємося з нього. Більше того, історично це най«атмосферніший» спосіб перетворити залізо на сталь.
Щоб залізо стало сталлю, в ньому має бути від 0.2% до 2.1% вуглецю. Для хорошого меча потрібно близько 0.6–0.8%.
Ось як це реалізувати в рамках вашого сюжету:
* Кісткове борошно (Деревне вугілля з кісток): Найлогічніший спосіб. Якщо спалити кістки без доступу повітря (піроліз), вийде кісткове вугілля. У Скандинавії археологи знаходили мечі, при куванні яких у залізо додавали подрібнені кістки предків або тварин. Вуглець із кісток проникав у верхні шари металу, роблячи його твердим.
* Пряме науглецьовування: Ви можете помістити залізну заготовку в закритий ящик із подрібненими органічними рештками (волосся, шкіра, нігті) і сильно нагріти. Це процес цементації: вуглець із органіки «вбереться» в поверхню металу.
* Кров як закалювальне середовище: Легенди свідчать, що клинки гартували, занурюючи їх у тіла або чани з кров'ю. З погляду хімії це сумнівно (вода або олія краще), але для фентезі-горору це ефектний фінал — «напити» клинок останнім елементом.
Нюанс для сюжету: Якщо ви використовуєте кістки, то вуглецю у вас буде вдосталь (в одному тілі його близько 12–15 кг, що вистачить на цілу армію мечів). Головна складність залишиться в залозі — його в тілі мізерно мало.
Вам потрібно розрахувати, скільки кісток піде на один клинок для правильного загартування, чи зосередимося на процесі плавки?
Чи може підійти піт як закалювальна рідина, чи сіль, що міститься в ньому, може нашкодити процесу?
Ідея з потом звучить дуже колоритно для сюжету, але з погляду металургії це погане закалювальне середовище, і сіль тут — головна проблема.
Ось чому піт радше нашкодить, ніж допоможе:
* Сіль і корозія: Сіль (хлорид натрію), що міститься в поті, — злий ворог розжареної сталі. При загартуванні сіль викликає миттєву і глибоку піitting-корозію (точкову). Замість гладкого леза ви отримаєте метал, покритий дрібними кавернами (дірочками), які стануть точками зламу.
* Нерівномірне охолодження: Для правильного загартування рідина повинна відводити тепло швидко і рівномірно. Сіль у воді змінює температуру кипіння та в'язкість. Якщо концентрація солі в поті буде високою, на металі можуть виникнути «м'які плями» — зони, які не загартувалися. Меч у цих місцях гнеться або тупиться.
* Крихкість: Різке охолодження в солоній рідині (розсолі) робить сталь екстремально твердою, але дуже крихкою, як скло. При першому ж ударі такий меч може просто розлетітися на шматки.
Як це обіграти в сюжеті?
Якщо ви хочете використовувати виділення тіла, краще звернути увагу на жир.
* Загартування в жирі: Людський жир (або будь-який тваринний) — це чудове закалювальне середовище. Олія та жир охолоджують метал повільніше, ніж вода, що знімає внутрішні напруги. Меч вийде гнучким, міцним і не покриється тріщинами.
Історичний факт: Ковалі минулого іноді використовували сечу для загартування (в ній теж є сіль і аміак), але це вважалося «екстремальним» методом для специфічних видів сталі.
Ваш герой — одинак, який збирає ресурси з трупів, чи в нього є доступ до ковальського горна та обладнання?