Бути сином

... Вони сиділи на траві приємного, м'якого смарагдового кольору. Біля струмка, що дзюркотів кришталево чистою водою, так і кличучи зачерпнути пригорщу, вмитися від пилюки великого міста і втамувати спрагу після виснажливого дня. Край струмка росло невелике дерево. Здавалося, навіть неозброєним вухом було чути, як воно своїм корінням з насолодою живиться водами струмка. А його плоди, не надто примітні на перший погляд, але до неймовірності смачні – в чому залюбки переконувався кожен – звисали над самою водою. Їх відображення гойдалося на дрібних хвильках і вигравало всіма барвами – ні, не веселки – любові.

Вони сиділи на траві. Напівлежали навіть. Притулившись одне до одного. Так, щоб кожному було чути, як б'ється серце іншого. І не було ні на небі, ні на землі, ні під землею рідніших, ніж вони.

Мовчали. Дзюрчав струмок, тихо співали пташки. Звідкись здалека долинав відголос найгармонійнішої мелодії, якої і уявити не кожному випадає. Трохи віддалік у трепеті завмерли ті, що звикли завжди бути поряд, і з захопленням спостерігали за тим, чого, надивившись досі вдосталь, ще так і не могли до кінця збагнути.

А вони просто мовчали. Часом малювали щось пальцями на піску, часом разом грали на уявних музичних інструментах і виводили щось на диво незрозуміле, але від того не менш прекрасне – і знову мовчали. Слухали єдиний, спільний для обох ритм серця, єдиним подихом вдихали і видихали. Дивилися в одному напрямі, часом повертаючись, щоб побачити всесвіт в очах один одного.

Не тратили дорогоцінний час на слова. Та і нащо вони потрібні? Коли один знає усе від закладин світу і розуміє іншого, як той сам не розуміє себе. А той, другий... Якось одного воістину чудесного дня той другий просто вирішив довіряти. І тепер щодня це вдається йому все краще.

На землі, у всякому разі, в тій її частині, яку ми звикли собі уявляти, коли кажуть «на землі», останні промені сонця давно вже, пробігшись нашвидкуруч морською гладдю, звивистими лісовими стежками і дахами будинків, сховались за горизонт. А тут, де всім було неважливо, яка зараз пора доби, завжди панувало світло. Двоє все сиділи на пахучій м'якій траві, милуючись веселкою – тут у ній не було сенсу, але часом на неї заглядалися, як на улюблену світлину першої мандрівки в гори. Коли всі виснажені, але нарешті щасливі. А поряд біля дерева лежав сувій.

Молодший учасник подій у саду повернув голову у бік сувою і ледь нахмурився. Ну от, а так все гарно починалося. Він вдома, з любим батьком. Прибіг, відразу рвучко відкинув усілякі краватки-дипломати, скуйовдив причесане волосся – і нестримним духом ввірвався в спокій. Раніше, почувши це слово, він уявляв собі якийсь певний стан душі, коли нічого не дістає. Але з певного часу точно знає: то одне з імен тата. Таке живе, таке рідне і бажане.

Але тут непомітно набігла хмара і кинула тінь. Не на усе те палко люблене – на нього самого.

«З самого ранку незаслужено розкритикував колег»

Винен? Винен. Не стримався – цілу минулу ніч намагався дійти до вдалої ідеї виходу компанії із кризи – і все дарма . А оті молоді пташата щойно вчора університети закінчили, ще молоко під носом не обсохло – а вже тут як тут, начальство перевершити рвуться. І виходить же, що найприкріше!

«Розглядав ноги власної секретарки цілих п'ять із чвертю секунд!»

Ох, без коментарів. Так і знав, що не треба зранку на роботі каву пити!

«Підставив партнерів на переговорах»

Ну от, і це тут. Я ж вибачення просив. І не хотів я, свої люди, давно разом працюємо. Тільки от поки цілу ніч шляхи виходу із кризи видумував, на те, щоб краще ознайомитися з документацією до переговорів, часу вже не вистачило. І заступник не підстрахував. Та і не мав ніби, в принципі.

Так, що там далі? Ха, кінець! Ото власне! Після того, як за один ранок стільки начудив, відразу в тій кімнаті опинився. Апостолу Ісус казав: я бачив тебе під смоківницею. Мені, певно, досить би було сказати: я бачив тебе в "курилці" на першому поверсі. На пообідній час вона, якось так склалося, кімнатою для молитви слугує. Мені. Начальник же, який не який.

«Враховуючи все вищесказане, а також обтяжуючі обставини у вигляді народження обвинувачуваного у віруючій християнській сім'ї, вважаю за необхідне...» Як? Таки осуджений...

Текст розпливався перед очима, навколо все сіріло, довкілля поволі набирало контурів кімнати зі старим ремонтом у ще, певно, австрійському будинку...

О, Боже! Недостойний я зватися Твоїм сином. Нема в мені і краплі того світла, яким Ти переповнений вщент! Нема в мені і на йоту тієї любові, яку Ти виливаєш на кожне створіння. Всемогутній! Грізний! Величний! Нащо тобі таке, як я?! Ти ж на мене і не подивишся тепер. Святий, що живе на небі. З нього ж так далеко до землі, що тобі до нас! В тебе ж там... Зірки, галактики... Сонце... Яке посилаєш на добрих і на злих...

О, Боже! Бути хоча б слугою...

Ставши на коліна і намагаючись повернутися в той бік, де колись висіли ікони, в поспіху згадував, куди для молитви кладуть руки. Заплющив очі.

Ледь-ледь, ніби з туману побачив очі. Як Петро колись у домі первосвященика, відрікшись. Не осуд в них, ні. Тільки біль і море любові.