Без права входу

Хвацько вимахуючи сувоєм із, певно, одному йому відомими каракулями, наклепник поспішав на аудієнцію. Власна служба безпеки, безвідмовна, досвідчена і до скреготу в зубах вишколена довжелезною вервицею найхимерніших справ, знову спрацювала якщо і не чисто, то, у всякому разі, цілком у дусі усіх минулих звершень. О, він направду пишався цими хлопцями! І справа не тільки в тому, що пан Пиха був одним з найближчих товаришів наклепника. Разом раз-у-раз усі вони досягали поставленої мети, і, хоча їхня історія містила кілька значних халеп, зараз вони вперто намагалися додати противникові бочку дьогтю у всі виявлені запаси меду. Так, всередині табору наклепника геть не все було веселково, але заради спільної мети внутрішні війни проводили в офіційні вихідні, під час перерви на обід і винятково позмінно.

Немовби бажаючи обігнати самого себе, наклепник зі своїм сувоєм перестрибував зі сходинки на сходинку. За старою традицією, він вперто користувався тільки сувоями, хоча вже давно взяв на службу секретаря, що володів навичками роботи на комп'ютері. Та і взагалі, цілий відділ працівників для роботи в інтернеті найняв. Всесвітня павутина! Направду, потішна назва! О, він знайде спосіб наловити тут «комашок» собі на сніданок.

От і знайомі ворота. Так сталося, що віддавна вже вони не викликають у наклепника позитивних емоцій. І з психологами зустрічався свого часу – цікавий народ, такого наслухається за робочий день, що під вечір усі двері-вікна вдома відкриває, заходь, мовляв, кому закортить. Не вилікували нападу хандри. Дзен пізнати пробував, підслухав десь, що помагає. Але, скільки всередині себе не бродив, так ніякого світла вкінці тунелю не помітив. Взагалі, тьмяненько там якось. Моторошно навіть буває... Тьху ти, то ж племінник пробрався, постійно лізе, куди не просять! Хоча, в тому свої плюси – чого тільки народ в компанії малого Страху не витворяє. Багатьом дорослим хлопцям до нього далеко.

За ворота наклепнику зась. З перепусткою останнім часом якось не склалося. Там якась така система дивна – відмовся від свого его, віддавай, підставляй щоку... Ага, тільки спробуй щось таке між хлопців з команди: в кашу наплюють, обдеруть до останньої нитки, засміють на додачу, а за пазухою валун довго не ховатимуть – в момент запустять в якийсь життєво важливий орган, тільки відвернутися встигни. Ні, з такою командою постійно треба бути напоготові. Фух, задихався аж. Височенько таки підійматися треба, і то ж ще навіть не підвалини маєтку того Дивака. І коли то він стільки набудувати встиг?

– Хто там? – запитали десь із глибини маєтку. Наклепник знав, в тій стороні сад. Господар сам садив. Для діточок. Ага, з такими діточками і ворогів не треба. Він щось цяцькається з ними, як з писаною торбою. А їх би хіба до нього, наклепника, в компанію. І то ще подумав би, непостійні надто.

– Я! – гордо відповів наклепник. Чим-чим, а своїм "я" він пишався дуже.

– Ох, наша пісня гарна-нова, ми почнемо її знову! І не набридло тобі сюди зі своїми писульками ходити? – почулося приречено-нудьгуюче, але навдивовижу спокійне, і наклепник впізнав голос когось типу сторожа.

– І не набридне! Я – вірний прихильник правди!

– Угу, вірний. Тільки криває злегка твоя правда. Опертися, бідна, без любові не має на що.

– А ото вже не твоя справа, собако відданий! Клич, давай!

– Обійдешся. Давай сюди писульку. Передам.

Хмикнувши зі злістю від безсилля, наклепник знехотя простягнув сторожу рапорт. І всівся під воротами. Чекати.