Даліла з Реліктової долини

Глава 1. Таємниці Реліктової долини

Змалечку Даринка відрізнялася від однолітків якоюсь тремтливо-лагідною, незахищеною бронею агресивності чи то байдужості дивакуватістю. Висловити свої враження від спілкування з нею – по-бабському прямо та, в той-самий час, завуальовано (так, щоб не можна було присікатися та поскаржитися до управління культури) одного недоброго ранку дозволила собі вчителька музичної літератури. У вікна кабінету теоретичних дисциплін музичної школи наполегливо заглядала кучерява квітуча акація, духмяний, п’янкий запах її не давав учням зосередитися – от і відмінниця Даша «залипла» поглядом у вікні… Досі Адріана Владиславівна не мала нагоди підкусити ученицю – обдарована, старанна Дарія вважалася гордістю музичної школи їхнього затрапезного, тихого приморського селища.

Відпочивальникам здається, що на південному узбережжі благословенного Криму завжди свято. Денну спеку легко вгамувати в морських хвилях, ввечері розслаблених людей огортає приємна прохолода, принесена гірським вітерцем, на кожному кроці звучить музика, смакує джанкойське морозиво, куплене у магазинчику, біля якого стоїть скульптура різнокольорової корови на кипарисовій алеї чи замовлене у кафе на пляжі – тішся, лови кайф! А ще повноцінному відпочинку сприяють соковиті, напоєні сонцем фрукти, невимушене спілкування, атракціони для дітей та вишуканий місцевий «мускат» чи правдиве (витримане безпосередньо в пляшках, а не сурогатне, із чанів) шампанське з Голицинських підвалів.

Омана, блеф, театралізація. Єдиною визначною пам’яткою (та й то, створеною природою) цієї діри є море. І розваги тут відбуваються лише в «сезон» – золотий період життя мешканців, які можуть наростити фінансовий «жирок» на зимовий період. Щодо культурного життя… Влітку «чос» кримським узбережжям роблять московські поп-співаки (переважно ті, що давно, як то мовиться, вийшли в тираж) – грубенькі дядечки з бойз-бендів дев’яностих, чиї пивні черевця кумедно трусяться під час козлиних стрибків підстаркуватих «хлопчаків» по сцені селищного Будинку культури чи санаторного клубу. 

 Ну, який тут може бути кар’єрний ріст для академічної музикантки, яке богемне життя?! О, не про таку кар’єру мріяла Адріана, одна із найперспективніших студенток консерваторії, не про таку! Її гарне личко із високими вилицями всі роки навчання в консі зверхньо поглядало на студентську юрбу з дошки пошани, старий професор Отокольський цілував їй на випускному руки та просив залишитися у старовинному місті на заході України, а вона… Як остання дурепа, безтямно закохалася у веселого кримського  парубка, з яким познайомилася в Моршині, куди їздила з одногрупниками на Новорічні свята, та от уже сімнадцять років вчить «туманів сімнейцятих» у цьому тихому болотці.

Ні, в курортний сезон селище, звичайно, оживає – сяє вогнями, виспівує шлягерами з відкритих вікон, звабливо дихає морським бризом, а от у міжсезоння вічно зашмаркана та нещасна Адріана із сумом чекає у крижаного моря погоди, та й не тільки її – натхнення, доброго гумору та, чого там, простого жіночого щастя. Балагур (по-галицькому батяр) Женька виявився геть не придатним до сімейного життя – замолоду полюбляв веселі компанії, алкоголь та безтурботне жіноче товариство. Усіх цих вигод із травня по листопад на морському узбережжі – до кольору, до вибору.

Строга, гордовита, холоднувата Адріана розчарувала свого палкого чоловіка вже в перший рік сімейного життя – закоханість в обох, в рутині побуту, поступово випарувалася, гормональний підйом дружини пішов на спад і вона вже не тішилася невгамовності свого палкого чоловіка – головний біль став надокучливим лейтмотивом їхнього інтимного життя. Та Женя з цього приводу ніколи не сумував: на пляжі клав оком на чергову жіночку з апетитними формами – і стандартний ритуал зваблення знімався з пускового гачка. Він не заморочувався з упаданням – квіти, фрукти, кримське вино та танці на відкритій естраді місцевого кафе, майже стовідсотково, у перший же вечір закінчувалися палкими поцілунками на пляжі. А далі – справа техніки.

Адріані «сарафанне радіо», звісно, приносило звістки про чергові подвиги чоловіка на любовному фронті, та вона, зціпивши зуби, мовчала. Мовчала і терпіла, бо просто не могла повернутися до свого села під Львовом переможеною, зневаженою, розтоптаною. У відпустки на малу батьківщину вона приїжджає розфуфиреною, з важкими золотими прикрасами на шиї, випещених руках та у вухах і казочками про безтурботне життя на південному березі Криму.

- Так, живу на курорті. Женя мене, буквально, носить на руках. Купання у місячному сяйві серпневої ночі – це, скажу я вам, казка… - І скромно замовчує, що купає у теплих, лагідних морських хвилях чоловік не її, а чергову довгокосу ундину, та й симфонія, про написання якої рік за роком розповідає родині та знайомим, насправді, далі восьмої лінійки партитури так і не просунулася. Але ж як зізнаєшся цим заздрісним селюкам у повному своєму фіаско – от і розповідає щороку казочку про білого бичка, щоразу придумуючи якісь схожі на правду подробиці.

Отут вона успішна – у виписуванні на полотні своєї брехливої саги нюансів почуттів, мелізмів життєвих задоволень: одного року повідала про катер, який придбали восени і на якому полюбляють вирушати на морські прогулянки до Голіцинського гроту та вздовж узбережжя (живописала і про марку улюбленого вина, і про сорти сиру та винограду, якими смакували з Женчиком напередодні її від’їзду на материкову Україну), іншого року хвалилася шале в горах (насправді, сфотографувала задля цієї містифікації з різних ракурсів будиночок колеги)…

Наївні селюки у попередні роки ковтали наживку і люто заздрили своїй успішній землячці, вона ж, знявши ввечері макіяж і маску щасливої кубіти, гірко, беззвучно плакала в подушку. Ще й, як на гріх, оточуючі замолоду безупинно допитувалися у неї, коли ж, нарешті, знайдеться у них з Євгеном дитятко – а воно так і не знайшлося, попри усі Адріанини молитви та старання лікарів. Не принесли користі і купання в крижаній купелі високогірного монастиря над Алуштою.