4. Анти-Далемрам

4. Анти-Далемрам

Звук крапель, що падали на бляшане підвіконня, був надто гучним.

Це була не просто осіння мряка. Це була важка, міська вода, насичена кіптявою спальних районів та залишками хімічних реагентів, які ще недавно розпилювали над дахами для стабілізації атмосфери. Крапля. Ще одна. Кожен удар лунав у скронях Марка так, ніби хтось методично постукував маленьким залізобетонним молоточком по його оголеному зоровому нерву.

Марк лежав на спині у темряві тимчасової квартири над залізничним депо № 4.

Кімната смерділа старою масляною фарбою, сирістю та низькооктановим бензином, яким колишній власник — якийсь безіменний мастильник вагонів — колись вимивав із рук мазут. Вхідні двері, збиті з масивних дубових дошок, були зачинені на три важкі засуви, а вздовж усього плінтуса, закручуючись у спіралі біля кутів, простягався дивний заземлюючий контур — мідний дріт товщиною в мізинець, припаяний до чавунної батареї опалення.

Марк не спав уже вісімдесят шість годин.

Ні, це було не безсоння в звичайному розумінні цього слова. Людина, яка не спить майже чотири доби, починає плутати тіні з людьми, відчувати провали в пам'яті та бачити, як стіни кімнати повільно дихають у ритмі її власного легеневого розширення. Для Марка це було інше. Його свідомість була лякаючо, кришталево прозорою.

Захисний скрипт, який він сам колись вживив у власну скроневу частку, розпався в той самий момент, коли матриця Далемрама в підземній лабораторії «Вектор-7» зазнала системного збою. Код згорів, залишивши після себе в підкірці лише крихітний, сухий рубець. Але його мозок, натренований місяцями перебування в штучному ментальному блоку, відмовлявся вмикати гальмування.

Щоразу, коли повіки Марка важчали, а ритм дихання уповільнювався хоча б на півтону, рецептори язика наповнювалися нудотним, густим, зацукрованим присмаком паленого карамельного сиропу.

Це був не смак. Це була фантомна тривога. Мозок зчитував цю солодкість, як сигнал смертельної небезпеки: Сутність поруч. Вона чекає, поки ти розслабишся. Вона затягне тебе назад у солодку кому.

Марк повільно підвівся на ліжку. Старі пружини матраца здавившись зарипіли. Він сів, опустивши босі ноги на холодну, вкриту пилом підлогу.

У темряві його обличчя здавалося вирізьбленим із сухого, вивітреного дерева: запалі щоки, глибокі тіні під очима, які виглядали як синій чорнильний осад, і сухі, розтріскані губи.

Він повільно простягнув руку до нічного столика, зробленого з перевернутого фанерного ящика з-під інструментів. Там лежав звичайний канцелярський ніж із пожовклим пластиковим корпусом.

Висунув лезо на одну поділку. Метал тихо клацнув.

Марк натиснув гострим кінчиком на подушечку великого пальця лівої руки.

Не занадто сильно, але достатньо глибоко, щоб розірвати капіляри. На шкірі з'явилася темна, майже чорна в тьмяному світлі ліхтаря крапля крові.

Він поставив гострий, реальний, фізичний біль проти фантомної зацукрованої солодощі.

Удар болю пройшов коротким імпульсом по нервах, змушуючи мозок виплеснути чергову порцію адреналіну. Густий, золотавий туман, який уже почав вимальовуватися на межі його периферійного зору — той самий липкий туман, у якому люди засинали з посмішкою на вустах — миттєво розпався на сухі, брудні порошинки.

— Ще одна година, — прошепотів Марк у порожнечу. Його голос лунав хрипко, ніби він не користувався зв'язками кілька тижнів. — Я виграв ще одну годину.

На столі, поруч із розсипаними гільзами від ін'єктора та порожніми блістерами від кофеїну, завібрував планшет. Його екран спалахнув блідо-блакитним, холодним світлом, яке вихопило з темряви текстове повідомлення від контакту marmelaD:

marmelaD: «Пульс 42. Ти знову на межі. Якщо твій серцевий ритм впаде ще на три одиниці, запуститься незворотна деградація нейронних зв'язків. Скористайся сольовим розчином або вийди на залізничну колію. Метал тримає екрануючий щит. Мені потрібен твій аналіз по сектору 4-Б».

Марк витер краплю крові з пальця об грубу, засмальцьовану тканину джинсів і взяв планшет у руки. Тонке скло приладу було покрите мережею мікротріщин — наслідок їхнього останнього прориву з бункера «Вектор-7».

— Я не сплю, Кіро, — сказав він у порожнечу кімнати, хоча знав, що її мікрофон зараз вимкнений для економії батареї. — Я взагалі більше не знаю, що таке сон. І краще б ти не нагадувала мені про сольовий розчин. Він вже не допомагає.

Він звівся на ноги. Його суглоби хруснули, як сухі гілки під ногами.

Прийшов час виходити в місто. Місто, яке намагалося вдавати, що воно вижило.

Місто не відбудовувалося. Воно просто розпадалося, але з іншою швидкістю.

Коли купол «абсолютного комфорту» — генераційне поле Далемрама — розпався під ударом логічного вірусу, півмільйона людей прийшли в себе у власних квартирах, на робочих місцях, на парковках, там, де їх застало це лихо.

Це було схоже на те, якби велетенський океанський лайнер раптово зупинився посеред шторму, а всі пасажири, які щойно танцювали в дзеркальній залі, виявили, що трюм пробитий, оркестру немає, а замість шампанського в їхніх бокалах — солона, мутна вода.

Протягом кількох тижнів, поки діяв Далемрам, люди не відчували болю, боргів, самотності чи голоду. Поле живилося їхніми амбіціями, страхами та волею, взамін випромінюючи в їхні мізки абсолютний, зацукрований спокій. Люди засинали за робочими столами з посмішками, поки їхні тіла повільно втрачали воду та м'язову масу.

Тепер анастезію зняли.

Марк ішов уздовж перону залізничної сортувальної станції № 4. Його довгий тактичний плащ, зшитий із цупкого брезенту з додаванням заземлюючої нитки, був повністю мокрим від дрібної, безперервної осінньої мряки. Краплі води стікали по плащу, падаючи прямо на його розтріскані черевики.

Залізо навколо — сотні тонн рейок, поіржавілі товарні вагони, масивні чавунні колісні пари та закинуті цистерни з-під пального — створювало природний резонансний каркас. Важкий метал гасив залишкові сплески аномального поля, які все ще блукали міськими вулицями, мов безпритульні пси.