Глава 10. Останнє слово

В автобусі було тихо, ані звуку, Аня тихенько плакала, Влад заснув, а інші просто дивились у вікна. Тишу порушив водій.

– Нам вдалося сповістити ваших батьків та опікунів, що ви повертаєтесь, то, можливо, вас і зустрінуть.

– Правда? – запитав Марк.

– Так, ось повідомлення на телефон прийшло.

– Мій батько не приїде, мабуть, – сумно сказав Марк.

– А ти звідкіля знаєш? Може він там хвилюється? – намагався заспокоїти хлопця водій.

– А Ви не один працювали з Феофанієм? – плачучи, запитала Аня.

– Були ще люди, які допомагали нам, але основну роботу ми з Феофанієм робили.

– А як Вас звати? – запитала Женя.

– Я не називаю свого імені, та і не потрібно воно вам, – спокійно відповів чоловік. Автобус уже їхав по селах і потроху наближався до міста. Вже вимальовувалися знайомі краєвиди.

– Я відвезу вас на те саме місце, де ви збирались, там вас, можливо, і буде хтось чекати, якщо ні, то довезу до будинку, – сказав чоловік.

– Добре, – сказав Дмитро.

Ось автобус приїхав на невеличку площу, там стояли люди, серед них був батько Марка, у темних окулярах біля джипу. Неподалік стояла літня жіночка, бабуся Жені. Поруч стояли мама Ніки та сестра Ані, а біля них був батько Влада. Вони розплакались ще більше, коли побачили рідних.

– Ви не розповідайте про те, що трапилось у таборі, повірте, це для вашої ж безпеки, – сказав водій і відчинив двері.

– Дякую! – крикнула Аня і побігла до сестри.

Усі інші також вибігли на вулицю, тільки Микита і Дмитро спокійно вийшли і стояли біля автобусу. За ними ніхто не прийшов, мама Микити проігнорувала повідомлення, що її син повертається з табору, а Дмитро ріс у інтернаті, родини у нього не було.

– Я так скучила за тобою, – обіймаючи Аню, сказала її сестра.

– Я теж сумувала за тобою, а де батьки?

– Вони поїхали у інше місто по роботі і попросили мене зустріти тебе.

– Ну як? Відпочив? – запитав батько у Марка.

– Відпочив не те слово, – сказав Марк.

– Ну от, а ти їхати не хотів.

– Бабусю!

– Привіт, онученько, я так сумувала! – заплакала бабуся.

– Та все добре, ти чого?

– Ти так схудла, вас там що, не годували?

– Та годували не те слово.

– Ну й добре, як ти відпочила? Я бачу, ти нових друзів знайшла.

– Так, знайшла, а відпочили нормально, багато цікавого дізналися.

– Привіт, мам, ну як там без мене? – запитала Вероніка.

– Всі сумували за тобою.

– Навіть тато?

– І навіть він, – Ніка обняла маму і заплакала.

– Ну тебе прямо не впізнати! – радісно сказав батько Владові.

– Тебе теж, а та твоя чому не прийшла?

– Та ми розлучилися з нею, але то пусте, розповідай як ти відпочив? Мені подзвонив якийсь чоловік і сказав, що вас везуть додому, а я от і думаю чи все добре там у вас.

– Та все добре, нормально відпочив.

– Ну що, ходімо додому?

– Так, я от зараз тільки з товаришами попрощаюсь.

Усі зібралися біля автобуса, вони не могли повірити, що все скінчено. Кожен з них відчував, що став хоч трохи, але іншим, став інакше дивитися на світ і людей навколо себе.

– Ну прощаймось, буду сумувати за вами, може зустрінемось ще колись, – сказав Марк.

– Я вас ніколи не забуду, може і справді зустрінемось, – сказала Аня.

– Та зустрінемось звичайно! – посміхнулась Женя.

– А ви куди зараз поїдете? – запитав Влад у хлопців.

– Та нас по домах розвезуть, – відповів Микита.

– Щасти вам, ще побачимось! – сказав Влад.

– Щасти! – сказала Ніка і обняла Микиту.

– І вам, ще побачимось! – сказав Дмитро.

Діти попрощались, деякі обмінялись номерами телефонів, і розійшлись. Дмитро та Микита знову зайшли до автобуса.

– Ну що, а вас куди?

– Та проїдьте ще трошки і висадіть мене, я сам доберусь, – сказав Микита.

Водій проїхав іще кілька кварталів, і Микита попросив його зупинитись.

– От і все, дякую Вам. Бувай, може зустрінемось ще! – прощався він з Дмитром.

– Звичайно побачимось, куди ти дінешся?! – Микита вийшов і автобус рушив далі.

– Тебе до інтернату? – запитав водій.

– Так.

– Я чомусь думав, що в тебе хоч прийомна родина є.

– Я ніде не затримувався надовго, характер такий.