Глава 9. Втеча

У двері Влада та Дмитра постукали, стук був тихий, мов хтось не хотів, щоб його почули.

– Хто там? – запитав Влад.

– Це я, Феофаній, відчиняйте швидше, – хлопці хутко відчинили двері, і побачили Феофанія, який забіг до кімнати.

– Ви що тут робите? – здивовано запитав Дмитро.

– Мій план зірвався, тому тікаємо зараз, слухайте уважно, зараз ви йдете та збираєте усіх, хто лишився і виводите через розбите вікно на першому поверсі, там неподалік буде чоловік, який забере їх та відвезе у безпечне місце, а потів повернетесь, бо ви ще потрібні, зрозуміло?

– Так, – сказали хлопці і побігли збирати усіх. Феофаній тим часом забіг до Жені, Ані та Вероніки.

– А Ви що робите тут? – запитала Аня.

– Збирайтеся хутко та виводьте усіх через розбите вікно на першому поверсі, – сказав Феофаній та вибіг із кімнати.

– Ходімо швидше! – сказала Ніка і вони вискочили із кімнати. Тим часом, Феофаній забіг до кімнати Микити та Марка та почав приводити хлопців до тями.

– Марк, отямся треба тікати скоріше! – кричав Феофаній.

– А? А Ви як тут? – ледь промовив Марк.

– Тихіше, сідай, ти як?

– Голова болить, – відповів Марк.

– Все, дихай рівно, час вшиватися додому, – намагався підбадьорити його Феофаній, а сам приводив до тями Микиту.

– Так ось ти де, мерзотнику! – прокричав вожатий, який забіг до кімнати, він хотів ударити старого битою по голові, але той ухилився та влучно й сильно вдарив кулаком прямо в щелепу вожатому, той втратив свідомість.

– От бісові діти! Марк, коли оговтаєтесь виходьте з корпусу, – сказав Феофаній та вибіг із кімнати.

– Так ось ти який! Думав ми не знайдемо тебе, виродку? – сказав вожатий, який вискочив з кімнати прямо перед Феофанієм.

– О ні, хлопці, це я знайшов вас! – сказав старий і вдарив вожатого в живіт, той впав та скрутився, а Феофаній побіг далі. Влад, Дмитро, Аня, Женя та Вероніка виводили дітей, в корпусі нікого із вожатих вони не бачили. Усі вели себе тихо.

– Давайте швидше! – приказував Влад.

– А куди ми йдемо? – запитала у Жені одна з близнючок.

– Все добре, додому збираємось! – сказала Женя. Вони вже вилізли на вулицю, як раптом з-за дерева вискочив вожатий.

– Ви куди зібрались, га? – але Дмитро швидко відреагував і сильним ударом в ніс збив його з ніг, а потім ще кілька разів ударив в обличчя.

– Я бачу світло, – сказала Вероніка. І справді було видно світло від фар. Коли хлопці та дівчата підійшли ближче, то побачили автобус. Біля нього стояв чоловік, який махав їм рукою.

– Швидше сюди! – кричав він.

– Ви від Феофанія? – запитала Аня.

– Так, заходьте до автобусу негайно, – всі діти зайшли, а наші герої побігли назад. На вулиці біля корпусу була паніка, всі бігали та кричали, а монстр кудись зник.

– Знайдіть мені того клятого діда! – кричала старша вожата.

– Я тут! – закричав Феофаній та вистрілив у повітря з рушниці і побіг за медпункт.

– За ним хутко!

Микита та Марк трохи оговтались та зрозуміли що відбувається. Хлопці вийшли із кімнати, але не поспішали виходити з корпусу.

– З вами все добре? – запитав Дмитро.

– Так, а де усі? – запитав Марк.

– Вони в безпеці, а де Феофаній?

– Ми не знаємо, він пішов кудись, – відповів Микита.

– Треба вшиватись звідси! – закричав Влад.

– Але де Феофаній? – запитала Женя, яка вже прибігла до корпусу, а за нею прибігли й Аня з Веронікою.

– А що це там горить? – запитала Аня.

– От чорт, це медпункт! – злякано сказав Марк.

– Я зрозумів, Феофаній хоче спалити це місце, – сказав Влад.

– Я чую запах диму, мабуть, і корпус горить вже, – сказала Ніка.

– Виходьте хутко! – почулося з вулиці. Всі вийшли і побачили Феофанія, який кидав у вікна пляшки із горючою сумішшю. Корпус почав горіти.

– Ми відвели усіх до автобусу, – сказав Дмитро.

– Добре, молодці, а зараз біжімо звідси, нас вже чекають біля лісу, там і виїдемо на дорогу і все буде добре, – сказав Феофаній і вони вже зібрались бігти.

– Феофаній? Це ти? – почулося позаду. Феофаній обернувся.

– Не може бути! Це ти? – із його очей потекли сльози.

– Пробач мені, я-я мав слухати тебе й б-батька, – сказав той монстр дуже спотвореним голосом. Хоча монстром те створіння важко було назвати. Глибокі блакитні очі, та й обличчя майже як у людини, на спині був горб, а все тіло було вкрите шрамами. Із одягу на створінні були лише порвані та брудні штани.

– Що вони зробили з тобою? Степане, як це сталось? – запитав крізь сльози старий.

– Я помилявся, я д-дуже помилявся. Я-я монстр, я б-більше не людина. Не, не хочу! Не буду більше жити так. Убий мене, прошу убий! – жалібно сказав Степан.