Глава 7. Віка

Влад біг щодуху, він майже вибіг із лісу, аж раптом пролунав постріл. Хлопець і сам не зрозумів, як забіг у сад. Влад зупинився і прислухався, з боку табору були чутні крики, але це були крики не про допомогу. Влад придивився і побачив, що у бік пляжу йдуть медсестра та старша і, мабуть, сваряться, причину їхнього конфлікту Влад не знав, та й не розумів, про що вони сперечаються. Влад вирішив потихеньку пробиратися до корпусу. На вулиці було похмуро, і ось уже йшов дощ, він швидко забіг у корпус, але на його шляху вже стояв вожатий, і вигляд у нього був не дуже доброзичливий.

– Ну, і де ми були? – грубо спитав він.

– До вбиральні виходили, – теж грубим тоном промовив Влад.

– Вбиральня і в корпусі є.

– А я по дорозі ще вирішив подихати повітрям, - сказав хлопець із посмішкою.

– Ага, і заразом ще скупатися під дощем?

– Саме так.

– А в їдальні, чому не був?

– Апетиту не було.

– Значить так, розумнику, йди в кімнату і сьогодні мені на очі не потрапляй.

– Це я запросто, – сказав Влад і спокійно пішов до кімнати.

Тим часом, у кімнаті зібралися Дмитро, Микита та Марк, вони щось бурхливо обговорювали, раптом у кімнату зайшов Влад.

– Ти де був? – запитав Марк.

– Як де? У старого був.

– А що за постріли були? – запитав Микита.

– Напевно, це стріляв Феофаній, там, у лісі, щось недобре відбувається.

– Тут увесь табір на вуха підняли, всі вожаті миттю зникли кудись, – сказав Діма.

– Старий сказав, що завтра все розповість, я та Микита повинні підійти до саду.

– Мені цікаво, як він потрапить сюди? – запитав Микита.

– Я не знаю, але можу сказати вам точно, це не простий дід, він щось знає і точно має план.

Хлопці розійшлися і в кімнаті залишилися лише Дмитро та Влад. За вікном на всю бушував ураган і гримів грім. Дехто збирався в кімнатах і там грали в карти або просто спілкувалися. Хоча розмови були лише про табір та дивні речі, що відбувалися у ньому. Хтось скаржився на кошмари, а хтось казав, що бачив дивних людей у чорних мантіях. Найбільш тямучі розуміли, що тут щось не так. Ну не можуть батьки почати масово забирати дітей із табору, а ще інтернет зник і зв'язок.

Деякі з них готували план втечі, вони хотіли вночі вилізти через вікно і втекти. Але ця ідея від самого початку була дурною, тому що ніхто з дітей майже не знав місцевість і, тим більше, ліс, а йти в страшний ліс мало хто хотів. Микита та Марк теж думали втекти.

– Може, й справді втечемо? Ліс ми знаємо, знаємо де селище, і потихеньку дістанемося додому, – сказав Микита.

– А як же всі інші?

– Й інших візьмемо.

– Ти не зрозумів, я про всіх говорю, – сказав Марк.

– Ми не зможемо втекти всі, так може хоч хтось зможе покликати на допомогу.

– Та не встигне допомога, треба чекати і слухати старого, Влад має рацію, він щось знає і в нього є план.

– Я тоді сам втечу! – майже прокричав Микита.

– Ідіот, втекти не зможеш, тебе спіймають, тільки весь план зіпсуєш, сиди тут і не рипайся. Зрозумів?!

– Зрозумів, – ображено пробурмотів Микита.

Буря за вікном тільки посилювалася, вітер ламав гілки і завивав, наче розлючений звір, на вулиці не було ані душі. Час наближався до ночі, дехто вже збирався спати, але тільки Аня і Женя не могли заснути, вони говорили про табір і його мешканців, точніше одного з його мешканців.

– Як гадаєш, хто це був? - запитала Аня.

– Ти про кого?

– Про ту дивну істоту, мені здається, що це не монстр зовсім.

– Не знаю, може, це жертва невдалих експериментів? – припустила Женя.

– Ти думаєш, що вони тут ще й експерименти проводять? - злякано сказала Аня.

– Я вже й не здивуюсь.

За вікном буря трохи стихла, і справа вже наближалася до ранку. Заграла музика, а це означає, що настав час вставати і йти на сніданок. Надворі все ще було похмуро та прохолодно, на пляж дітей ніхто вести і не збирався, мало того, молодшим вихователі взагалі заборонили туди йти, а ось старші могли ходити будь-де.

У табір привезли нових вожатих, і вони поводилися максимально дивно, дехто був на пляжі, деякі просто ходили територією і подібно охоронцям у супермаркеті дивилися по сторонах, ніби стежили за всіма. Але Влад та Микита потихеньку йшли у бік саду, намагаючись не привертати надто багато непотрібної їм уваги. До речі, біля саду нікого не було. Хлопці зайшли в сад, і побачили Феофанія, який стояв за деревами і пильно кудись вдивлявся.

– Здрастуйте, – сказав Микита.

– Тихіше, і так блукають тут всюди, – пошепки сказав Феофаній, хлопці підійшли ближче.

– Який у нас план? – тихо спитав Влад.

– Скажу так, поспішати не можна, інакше нічого не вийде, але й затягувати не будемо, отже так, для вас у мене є завдання, ви повинні проникнути до кімнати старшої вожатої і викрасти всі документи. Вони в сейфі, а сейф під ліжком, код від нього 1327, тільки не забудьте.