Глава 5. Темні душі

Микита почав панікувати, а от Влад залишався спокійним, чи він справді не хвилювався, чи його апатія повністю поглинула і йому вже було все одно. Хлопці вже здогадувалися, що їх ведуть до директора. У медпункта був другий поверх, до нього вели сходи, які були розташовані біля вхідних дверей у медпункт. Хлопці зупинилися на сходовому майданчику, і старша вожата відчинила двері. Перед ними намалювався коридорчик, на підлозі був старий, але досить гарний та яскравий килим. А на стінах були червоні шпалери, які відразу впадали у вічі. Наприкінці коридорчика були дерев'яні двері, вони були звичайними, навіть можна сказати старовинними. Старша вожата відкрила їх і увійшла, а хлопцям наказала стояти і чекати на неї.

– Що нам робити? – панікуючи, спитав Микита.

– Та тихіше ти, заспокойся, по твоєму вигляду нас одразу розкусять.

– Той старий казав, що нас запідозрять, щоб ми мовчали. Він знав?

– Я звідки знаю? Якщо не знаєш, що говорити, просто мовчи.

Вожата вийшла і наказала їм зайти, перед хлопцями відкрилася простора кімната, з одного боку стояв камін, неподалік стояло крісло, повністю обтягнуте шкірою. Поруч стояв такий самий диван. Стіни вкриті темно-зеленими шпалерами, на стінах висіли картини, які були дивними, на перший погляд нісенітниця, просто наляпана купа різних фарб, але якщо придивитися, то можна побачити щось. Вікон не було, кімнату освітлювала велика і гарна люстра, посеред кімнати стояв величезний стіл, за яким сидів лисий чоловік, шкіра в нього була блідою, одягнений у чорний піджак, під яким була біла сорочка. Чоловік підвівся, сам він був худий, пальці на руках у нього довгі, навіть не природно довгі, здалеку вони нагадували лапки павука. Обличчя у нього було кругле, а під очима мішки, вигляд у нього був стривожений, можна було припустити, що він кілька днів не спав.

– Скажіть мені, що ви робили у лісі? – спокійно і розмірено, навіть трохи розважливо запитав чоловік.

– Ми вже говорили вожатій, що ми просто прогулятися ходили, – спокійно та байдуже відповів Влад.

– Прогулятися? В ліс?

– Та ми подумали, що це було б непогано, а що тут такого?

– Розумієте, у лісі небезпечно, нам відомо, що там ховається злочинець.

– Ми нікого не бачили, – спокійно сказав Влад.

– А чому твій друг мовчить?

– А що мені сказати? Влад і так пояснив усе, – сказав Микита, всіма силами намагаючись заспокоїти шалений стукіт серця.

– Ця людина вдає священика, але насправді він убивця. У нього довга густа борода, довге волосся, блакитні очі. Точно не бачили?

– Ні, ми нікого не бачили. Ми можемо йти? – зухвало відповів Влад.

– А ви кудись поспішаєте? Просто є ще один маленький нюанс, з табору зникли документи.

– А ми тут до чого?

– Може знаєте чи бачили когось?

– Ні, ми постійно на пляжі або в їдальні.

– Добре, можете йти, але надалі будьте обережнішими, знаєте, тут всяке буває, – чоловік нахабно посміхнувся. Хлопці мовчки вийшли з кімнати і швидко пішли в корпус. Влад був спокійний як ніколи, а ось Микита був увесь блідий і наляканий.

– Так, не думав я, що ти такий чутливий і вразливий.

– А що я, і що то взагалі за чоловік був?

– Директор табору, хто ж іще?! Ну і моторошний тип.

– Так, тип він явно неприємний.

Микита пішов у кімнату, а Влад вирішив розповісти все Ані. Він знайшов її біля кімнати, мабуть, вона чекала на нього.

– Ну де ви були? Як все пройшло?

– Коротше, дід пішов на якийсь час, ми папку вкрали і сховали, де він нам сказав, ще він наказав нам не спілкуватися, щоб не привертати зайву увагу. Нас допитував директор, але ми не розкололися.

– А що тепер робити?

– Він дасть нам вказівки.

Влад швидко пішов, Аня трохи задумалася, із роздумів її витягла Ніка.

– Чого стоїш тут? Пройти дай!

– Ой, пробач.

– А чого це він приходив до тебе?

– У справі, а що? – різко і навіть грубо відповіла Аня.

– Закохався, мабуть, у тебе, хах!

– Нічого подібного.

– Ну, якщо він дійсно у тебе закохався, – Ніка зміряла її зневажливим поглядом. – То в нього точно дівчини ніколи не було.

– Замовкни!

– А то що, вдариш? – Ніка знущально засміялася.

Аня почервоніла від злості і дала Нікі ляпаса, цей удар був сильним і несподіваним для Ніки, вона впала, а до них підбігли вожаті. Ніку відправили до медпункту, а Аня вирушила до кімнати. Вона впала на ліжко і заплакала, вона згадала, як у школі їй говорили подібні речі. Ось так Аня й заснула. Їй снилося, що вона йде темним лісом, їй страшно, але вона продовжує йти, ніби щось манить її туди, в саму хащу лісу, туди, де все темніше і темніше. З глибини темряви на неї дивилися червоні очі, вони світилися яскравим полум'ям. Вони ніби невидимими мотузками пов'язали її тіло, і тягли до себе. З густих чагарників долинало гарчання. Раптом Аню хтось схопив за руку і почав тягнути подалі від темряви, подалі від очей. Раптом ліс почав світлішати, світло поступово поглинало темряву. Перед Анею стояв Феофаній.