Юліан. Минуле

Юліан

“Я не жорстокий!” - Повторював собі подумки кожного разу, як вчиняв негативно з Емілі. З невідомих причин вона змусила задуматися, що не так зі мною. У кого перетворююся? Чи, можливо, вже став тим, кого ненавиджу? Уперше стало страшно припустити, яким нелюдським можу бути в очах інших. Не те щоб мене хвилювала думка когось, проте очевидно я дійшов до низин людяності. До того, як зустрівся з Емілі, не замислювався, як мерзотно виглядає моя насолода від страждань інших.

Я став ближче, ніж хотілося до того, від чого наполегливо рятувався втечею.

Чому продовжую грати роль мерзотника, коли усвідомлюю, який біль завдаю людям? Складно відповісти на це питання. Мабуть, таким чином я відгороджую від себе можливість входження когось у моє життя. Така поведінка увійшла у звичку. Комфортніше, коли бояться наблизитися до мене. Не можу дозволити собі підпустити абикого надто близько. Допустити можливість будь-яких почуттів - великий ризик знову бути зламаним. Важко визнавати, але я боюся болю, тому завдаю його іншим. Огидно від себе. Як наважитися це виправити, коли кілька хвилин назад жорстоко погрожував дівчині, яка подобається? 

Змінити зараз себе - вернутися в минуле. Я в розгубленості. Чоловіки не повинні боятися, але мені надто моторошно згадувати ці пекельні дні. Емілі відкрила мені очі. Душевно осліп на кілька років і проґавив, що терапії з психологами не допомогли, а лишень посадили справжнього мене під замок.

Розум за тими думками все більше мутнішав. Я не розумів, де і, що я роблю. Хотілося податися за нею. Обняти її. Благати пробачення. Чи наважуся на такі вчинки: протилежні моїм звичним? Чи достатньо сміливий, щоб відважно зробити такі кроки? Я в розгубленості. Можливо, піти за покликом серця? Відкидаю всі думки і йду в тому ж напрямку, що й Емілі. Біжу, сподіваючись встигти.

Минуле

-Мамо! - Кричав восьмирічний Юліан. - Мамо, ні!

-Ти ганьба сім’ї! Навіщо я тебе родила?! - Кожне слово спільно звучало з криками маленького хлопчика та різкими звуками паска.

-Мамо, я не хотів! Пробач мені! - Новий звук пряжки, а за нею інший. Відчай заповнював кімнату.

-Я тобі казала, що нижче “відмінно” не приносити додому? Казала, запитую?!

-Так, але я...- хотів щось сказати, та його навіть не бажали слухати. Надто неприємні звуки повторилися. Плач ставав все голоснішим. Крик матері та сина зливався воєдино.

-Я вчитель, а ти Мій син, який нищить Мою репутацію! - Очі хлопчика блищали надією, поки мати припинила підіймати руку. - Ти бездарність, раз не зміг виконати елементарної задачі! - І повторила дози ударів.

-Пробач, мамо! - Він намагався затулитися руками, але все дарма. Маленька дитина не здатна себе повноцінно захистити.

-Ти смертник, якщо це повториться! - Сказала, перед тим, як покинути кімнату.

Хлопчик ще довго лежав край кутка та гірко плакав. Він не розумів, чому мама, яка одного дня усміхається та обіймає його, за оцінку нижче п’яти, готова миттю мінятися в жорстоку. Така неоднозначність і суперечливість лякала, змушувала завжди бути готовим до чергового удару.

Йому було цікаво, чи правильно так, коли батьки карають так, як матір. Юліан питав у однокласників і друзів, але відповідь ще більше засмучувала. Хотілося, щоб любили, як інших дітей, проте в міру свого дорослішання він усвідомлював неможливість таких мрій, їх безглуздість.

Одного дня, Юліан дав відсіч таким знущанням і все закінчилося плачевним. Відтоді його матері не стало. Це остаточно позбавило серце дитини звичайної дитячості. Мамина жорстокість перетворила сина у звіра.

Кожному поталанило по-своєму. Комусь - більше, іншому - менше. Ми не вибираємо батьків, проте несправедливість у тому, що хтось надто страждає від жорстокості, переконань, стереотипів, божевілля рідних. Це випробування з яким не кожен справляється, але доки пам’ять існує, доти такий біль носитиметься в душі будь-кого, хто проживав подібне. Немилосердне минуле можна залікувати, але не вилікувати. Справа лише в тому, як людина вчиться справлятися з такою пам’яткою. Рана, що подібна порізу на руці - може затягнутися, коли надто глибока - полишить шрам, який завжди нагадувати про себе.

Пам’ять робить нас сильними та слабкими одночасно, що переважатиме з цих двох - залежить тільки від нас.