Частина 3

-Доброго раночку, татку!

-Доброго, принцесо! Як спалось?

-Чудово, - буду відвертою, я злукавила, але не хочу навантажувати батька проблемами з якими в силах самостійно справитися. - Як справи на роботі? Коли повернувся? - Вхопила млинець за розмовою. Все ж, тато відмінний кухар. Від солодкавого смаку захотілося закрити очі, зосередивши увагу на відчуттях.

-Достатньо пізно, ти вже спала, - я помітила, як тато намагається уникнути даної теми, оскільки йому відомо про мою категоричну позицію щодо пізньої праці та нічних приходів. - Як успіхи в навчанні?

І знову одне і те ж. Батькові питання такі однотипні, та й в основному стосуються навчання. А як же мої почуття та емоції?

-Ти ж знаєш, що в цьому я стабільна. Нижче “відмінно” не отримую.

-Пишаюся тобою, доню. Що ж, мені слід йти, - перед відходом, як звичай, цілує у лоб. - А-а, ледь не забув. Мілі, мені слід буде на певний проміжок часу з’їздити за межі країни по робочим справам

-Знову? Уже третій раз за цей рік! - Вкотре я залишуся сама. І так одиноко, проте з батьковими від’їздами почуваюся ще дужче самотньою та непотрібною. Не люблю це відчуття. - І на який період ти їдеш? Місяць - два? Може й на рік в цей раз? - Я кожного разу не розумію навіщо тату така кількість відряджень, коли він працює хірургом? Проте, іноді допускаю думку, що надто наївна в таких питаннях і не маю цілковитого уявлення про цю професію. У такі моменти мій гнів стухає.

-Всього лише два тижні, - важко видихнув. - Послухай, доню. Це є невіддільною частиною...

-Не потрібно, тату. Ти не повинен мені пояснювати. Я надто несправедлива до тебе. Мої дитячі амбіції лише додають вантажу на твої плечі. Пробач! - Я перебила його. Соромно, що я така уважна до своїх внутрішніх переживань і така легковажна в питанні почуттів інших, особливо батька.

-Мілі, йди до мене, - і обійняв мене. Я щаслива, що вчасно спинила свій бунт і чергова розмова про відрядження не закінчилася сваркою. Теплі обійми тата - це те, що багатьом невідоме, а я до того ж нарікаю на його роботу.

Уперше в житті мені щиро не хотілося йти до школи, проте першим правилом відмінного навчання є регулярне відвідування. Для когось я можу здаватися ботаніком, а для себе - заїдливим перфекціоністом. Думаю, якості батька частково посприяли формуванню моєї особистості. Тепер кожна річ, що не на своєму місці - викликає в мене масу занепокоєння. Це прижилося з дитинства й навряд можливо перевиховати.

-Малинко, зачекай! - Почула я, заходячи на подвір’я школи. Яке ж було моє здивування, побачивши Артура.

-Ти це до мене?

-А до кого ще? Ти когось бачиш поруч? - Дивно це.

-Чому кликав? - Перевела тему, оскільки його питання мене збивали з пантелику.

-Хотів привітатися, - його усмішка викликає в мене масу сором’язливості. Сподіваюся, я не почервоніла, - і запросити тебе сьогодні на прогулянку. Ти не проти?

А ось від цього серце завмерло. Останнє, що я могла очікувати - його увагу в мою сторону. Артур здавався мені кимось неосяжним. Він не такий відомий і багатий, як Юліан, але жіночою увагою теж не обділений. На скільки мені відомо, його тато володіє малим бізнесом. Звичайно, його теж могли б відправити в елітну школу, проте тут більше логічності, аніж з Юліаном. Та й чого це я зараз їх порівнюю?

-М-м-м, е-е-е, так! - Як соромно за таке заїкання. Стид, та й годі.

-Так? Чудово, тоді я зайду за тобою о шостій. Піде?

-Піде! - Щось я надто гучно відповіла на просте питання. Не варто видавати, що по вуха закохана у нього.

-Не підкажеш тоді свою адресу? Та й номер було б добре, також.

-Звичайно...

Як виявилося, я тоді дарма щасливо довірилася Артуру. Недаремно порівнювала цих обох.

День видався звичайним, як і всі попередні. Уперше такий розклад вражав. Я очікувала проявлень містера-короля школи, проте затишшя неабияк лякає. Його останнє повідомлення чітко вказало, що мені слід бути обачною. Єдине - не здивувала відсутність Яни. Вона завжди після наших сперечань залишається вдома, аби вказати, яка я погана і саме мені слід прийти за вибаченнями. На цей раз не піддамся цим провокаціям. Повинні бути певні границі між нами, в протилежному випадку - моє слово втратить будь-яке значення. Щодо відео - все думаю, як вчинити. Можливо, тримати при собі, як засіб залякування на випадок його активних дій? Чи все-таки опублікувати? Однак, не можу знати, що чергуватиме моєму вчинку.

Ці думки миттю розвіялися, як тільки не змогла віднайти телефон у роздягальній, після уроку фізкультури. У нас є шафки та ключі до них, проте комусь це не завадило добратися до моїх речей. Здогадуюся кому саме.

-Юліане! - Крикнула, як тільки побачила його спину на виході школи.

-О-о-о, маленька Емілі сама прийшла у руки бабайку, - віджартувався хтось збоку. Здається, друг того пройдисвіта. Стоп. А звідкіля вони мене знають? Він щось розказав їм про мене?