Ентiйка-гувернантка

- Досить виносити менi мозок!

- Його туди й не заносили!

Опинившись на свiжому повiтрi, Нора потягнулася так, що аж кiсточки хруснули, а тоді роззирнулася. Зараз вона стояла на нiжнiй зеленiй травичцi i насолоджувалася прохолодою, яку та давала її збитим пiд час забiгу ногам, вкритим мозолями та дрiбними ранками, що ще не зажили навiть попри регенерацiю та цiлющу водичку чудо-озера. Де-не-де на травi виднiлися жовтi кульбабки, які так нагадували сонечка.

Прямо перед Норою серед товстих дерев стояла якась стара напiвзруйнована хатинка, в якiй, судячи з вигляду, вже давно нiхто не жив, лiворуч протiкала бурхлива рiчка з порогами, на яку дiвчина дивилась iз жахом. Якби не Селеста, Нора б точно розбилася об велетенське каміння. Озирнувшись назад, вона побачила невисокi скелi, якi й утворювали тi самi Священнi Печери, а за ними лежало величезне озеро, яке бiльше було схоже на морську затоку. Дiвчинi здалося, нiби вона побачила, як хтось плаває просто посерединi. Вона не знала чи то це їй привидiлося i насправдi там нiкого не було, чи то плавали русалки з мавками, які пiрнули пiд воду щойно вiдчули на собi чужий погляд. Не люблять вони рiзним людям i нелюдям на очi траплятися, сором'язливi дуже та боязкi. Селеста там одна така особлива, мабудь.

З трьох бокiв дiвчину оточував лiс, найстарiший з усiх, якi їй доводилось вiдвiдати, а бувала вона в багатьох безлюдних лiсах, молодих i старих, густих i не дуже. Ця частина Вiчнолiсся вiдрiзнялася вiд того, що їй доводилось бачити  там, бiля озера, куди вона прибула з Джеком. Тут повiтря було важким i трохи затхлим, з високої трави стирчали сухi дровиняки, земля всипана прiлим листям, а ще було дивовижно тихо. Але дещо залишалося незмiнним: лiс манив Норину цiкаву натуру своїми таємницями та обiцянкою Дива.

Нора знизала плечима i пiшла вздовж рiчки.

Згодом дівчина занурилась у свої тривожнi думки, бо боялась, що не встигне дiстатися до мiста засвiтла, i на неї нападе хтось iз нечистi, про яку говорила Леста.

«Треба йти так швидко, як тiльки зможу, - вона пришвидшила темп, - хоч зараз i ранок ще, але я не знаю, як довго менi бути в дорозi. Може годину, а може i весь день, тож треба поспiшати.»

Вона подолала скелясту мiсцевiсть, де цiлком реально послизнутися на мокрому моху, впасти i скрутити собi щось життєво важливе, що було б небажано. З часом йти стало трохи легше. Iнодi вона зупинялася i давала перепочинок ногам, якi сильно болiли. Кожна клiтинка Нориного тіла молила про перепочинок. Бiль у м'язах, що було вгамувався в цiлющих водах однiєї зi Священних Печер, повернувся якось непомiтно i швидко. Вона не лiкувала священною водою ніжки – заощаджувала для отриманої стараннями гiдри подряпини.

Нора черговий раз сiла на якийсь валун i почала дiставати зi змучених ходою нiг колючки. Щоб зменшити бiль, дiвчина занурила свої нiжки у воду i на мить замилувалася красою навколо, вдихнула аромат цвiту невiдомих їй рослин, що змiшався iз вологим бризом води. Але попереду був нелегкий шлях, про який вона нi на мить не забувала.

«Такими темпами ми доберемося до цивiлiзацiї аж бозна-коли, - бурчав Песимiст. - Нi, так дiло не пiде.»

«Та й перекусити не завадило б. Вiд русальчиних харчiв сама згадка лишилась, - заговорила в нiй Оптимiстка, - треба знайти чогось їстiвного.»

«Ну й де ти будеш шукати в такому станi їжу? – подав голос Реалiст, поправляючи окуляри. – Вона ж зовсiм виснажена.»

«Нам всiм кiнець!» - бубонiв Песимiст.

«Цить тобi! - шикнула Оптимiстка. – I без тебе весело!»

Нора встала i, зiбравши всi свої сили, поплелась вперед. Тепер вона не мала права на вiдпочинок, бо з кожним разом вставати було дедалi важче…

***

Сонце вже ховалося за горизонт, а самотня дiвчина йшла i йшла вздовж звивистої рiчки. Вона вже нiчого не помiчала й не чула через виснаження, але вперто крокувала вперед. Але якби вона роззирнулася навколо, то побачила б увагу скiлькох iстот привернула її сила духу.

- Невже це вона?

-Та нi, не може бути…

- Хоча дуже схожа на покiйну королеву…

- Але та дівчинка ж померла…

- Та нi, лише зникла…

- Може, врятувалася?..

- I прийшла як претендентка на престол?..

- …заявити свої права на Вiчний Лiс?..

Ось такий схвильований шепiт чувся звiдусiль. То духи та магiчнi створiння розмовляли мiж собою. Ось з-за великого куща видно рогату голову сатира, а он там з лiсової гущавини випливає привид чоловiка, напiвпрозорий, нiби зiткнений iз туману, сумний i моторошний. А он там на тоненькій гiлочцi сидить крихiтна лiсова фея з красивими крильцями, про щось перемовляючись iз зеленою кiкiморою та поглядаючи на дивну кумедну дiвчину, яка нiяк не хотiла визнати програш i просто впасти.