1 Розділ

Останнє, що пам’ятала Намі — це різке світло фар і вереск гальм. А потім... тиша. Холодна, густа, як кисіль.

Вона розплющила очі й замість асфальту відчула під пальцями мох та хвою. Повітря пахло сирістю й металом. Намі хотіла підвестися, але щось холодне й гостре торкнулося її горла.

— Навіть не рипайся — пролунав низький, хрипкий голос.

Над нею стояв чоловік. Його обличчя було заплямоване кров’ю, а очі горіли таким лютим вогнем, що Намі на мить здалося, ніби вона потрапила в пекло. 

— Я... я не... — прохрипіла Намі, задихаючись від страху.

— Де твій клан? — Чоловік прищурив очі, і пильніше подивився на дівчину. 

Намі почала крутити головою в різні боки, намагаючись зрозуміти, де вона знаходиться. Чому зараз вона була в лісі, що здавався зандто гарним і весіннім, щоб бути реальним. Купа світлячків кружляли освітлюючи рожеві сакури. 

Дівчина перевела погляд на себе: Руки, ноги, одяг. Чомусь вона не була в своїх улюблених джинсах і худі, а в якійсь сукні, яка явно була не з 21 столітті. це що якийсь фестиваль де зібрались всі косплеєри? 

— Дядь, я перепрошую, а ви хто?

Намі різко підвелася. Голова трохи паморочилася, а довга незручна спідниця плуталася в ногах. Вона почала ходити туди-сюди по м’якій траві, ігноруючи світлячків, що розліталися з-під ніг. Все навколо — ці рожеві сакури, дивне світло, цей ліс — здавалося занадто декоративним.

— Та бути не може, — бурмотіла вона під ніс. — Це що, якийсь фестиваль? Де я взагалі?

Чоловік з білим волоссям, яке було довшим і чистішим за її власне, різко перехопив її за руку. Намі сіпнулася, змушена була зупинитися і зазирнути йому в обличчя. Вона завмерла: його очі були неймовірно темного, зеленого кольору, наче молоде листя під дощем. У наступну мить холодна криця меча торкнулася її шиї.

Намі, замість того щоб злякатися, просто відсунула лезо пальцем у бік, здивувавши чоловіка такою зухвалістю.

— Я на зйомках дорами чи що? — запитала вона, оглядаючи його з ніг до голови. 

— Дор... дор-що? — перепитав він, насупивши густі сріблясті брови. 

— А, я зрозуміла. Я померла? — Намі склала руки на грудях, чекаючи на підтвердження своєї теорії про потойбічне життя. 

— Ще ні, — процідив він крізь зуби, знову наближаючи меч, — але я можу тобі це влаштувати. 

— Тобто я не вмерла? — вона розчаровано зітхнула. 

— Допомогти з цим? 

— Ти хто? І чому ти так виглядаєш? — Намі кинула на нього такий недбалий і критичний погляд, що чоловік мимоволі глянув на свій одяг, чи не розірваний він і чи все з ним так. 

— Закінчуй! — гаркнув він, втрачаючи терпіння. — Я спитав: хто ти і з якого ти клану? 

— Я? Я Намі. І я не знаю, як я тут опинилася.