«дакар. Вне Закона»

ЕПІЗОД 5: «ВІЛЬНЕ ПАДІННЯ ТА МАСЛЯНЕ ГОЛОДУВАННЯ»

П’ятсот кілометрів суцільного піщаного хаосу. Сонце висіло над пустелею Руб-эль-Халі, наче величезна розпечена жаровня. Повітря прогрілося до п'ятдесяти градусів, і всередині нашої трьохдверки було важко дихати навіть через форсовану вентиляцію шолома.

​Ми йшли у божевільному ритмі. V8 ревів, вичавлюючи з себе всі кінські сили, а 37-мі колеса буквально гризли нескінченні піщані хвилі.

​— Через двісті метрів — сліпий гребінь! — надривалася Таня в інтерком. — Обережно, там може бути скидання! За книгою — знак небезпеки «три оклики»!

​— Немає часу об'їжджати! Якщо скинемо швидкість — застрягнемо на черевці у цоколі дюни! — закричав я у відповідь і втопив педаль газу в підлогу.

​Наш оранжевий корч злітав на вершину гігантської барханної гряди заввишки з дев'ятиповерховий будинок. На частку секунди перед лобовим склом опинилося лише безкрайнє блакитне небо. А потім... земля просто зникла.

​Це було не просто скидання. Це була стрімка піщана прірва.

​— Мати рідна!.. — успела вигукнути Таня, схопившись обома руками за силову дугу каркаса.

​Ми падали з висоти метрів п'ятнадцяти. Час немов сповільнився. Я бачив, як від вібрації тремтить капот, як за склом пролітають окремі піщинки. Удару було не уникнути.

​Гідравлічні відбійники Reiger прийняли на себе пекельний удар. Машину струсонуло так, що з очей бризнули іскри. Підвіска стиснулася до упору, металевий захист днища із диким брязкотом вибив фонтан іскор об прихований під піском камінь. Нас підкинуло, але 37-мі колеса вчепилися в ґрунт, і корч випрямився, продовжуючи рух.

​— Жива?! — вигукнув я, намагаючись утримати кермо, яке виривалося з рук.

​— Жива!.. — вириваючись із важкого дихання, відповіла Таня. Вона була блідою як полотно, але її очі горіли божевільним вогнем. — Ти... ти божевільний! Ми трохи не встромилися дахом!

​Но не встиг я відповісти, як на панелі приладів спалахнула червона тривожна лампа: LOW OIL PRESSURE.

​Двигун загрозливо змінив звук. Звичний породистий рев V8 переріс у сухий, металевий стукіт.

​— Масляне голодування! — закричав я, негайно вижимаючи зчеплення й глушачи мотор на ходу. — На приземленні масло в картері відлило від маслоприймача, а через прогорілий фланець вибило залишки!

​Машина зупинилася за інерцією на самому пекучому сонці, посеред безкрайнього моря піску. Навколо не було жодної тіні, жодного кущика. Тільки дика, німа пустеля й температура під шістдесят градусів.

​Ми вискочили з кабіни. З-під капота валив густий сизий дим із виразним запахом згорілого мастила.

​— Скільки в нас є мастила? — швидко запитав я, зриваючи гарячий капот із фіксаторів.

​— Одна каністра! П'ять літрів! — Таня вже витягала металеву каністру з багажного відсіку. — Якщо ми виллємо його зараз і прокладка знову пропустить — ми зупинимося через п'ятдесят кілометрів, і це буде кінець. Гонка для нас завершиться.

​Вона стояла поруч, тримаючи важку каністру. Її обличчя було вкрите краплями поту, а комбінезон прилип до тіла. Ми були абсолютно одні в радіусі десятків кілометрів. Жодної технічки, жодних глядачів. Тільки ми, гаряче залізо й смертельна спека.

​— Передавай каністру, — сказав я, дивлячись їй прямо в очі. — Ми не здамося тут. Я затисну фланець насухо ручними лещатами й до заллю масло. Тільки вір мені.

​Таня завагалася на частку секунди. Потім вона підступила ближче, поклала свою вільну руку мені на потилицю й міцно притиснула своє чоло до мого шолома, який я ще не встиг зняти.

​— Я вірю тобі, — тихо, але дуже чітко прошепотіла вона. — Тільки не підведи мене. Якщо ми згоримо тут — я тобі цього не пробачу навіть на тому світі.

​Ці слова поділили світ навпіл. Я схопив ключі й рушив до розпеченого мотора.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше