П’ятсот кілометрів суцільного піщаного хаосу. Сонце висіло над пустелею Руб-эль-Халі, наче величезна розпечена жаровня. Повітря прогрілося до п'ятдесяти градусів, і всередині нашої трьохдверки було важко дихати навіть через форсовану вентиляцію шолома.
Ми йшли у божевільному ритмі. V8 ревів, вичавлюючи з себе всі кінські сили, а 37-мі колеса буквально гризли нескінченні піщані хвилі.
— Через двісті метрів — сліпий гребінь! — надривалася Таня в інтерком. — Обережно, там може бути скидання! За книгою — знак небезпеки «три оклики»!
— Немає часу об'їжджати! Якщо скинемо швидкість — застрягнемо на черевці у цоколі дюни! — закричав я у відповідь і втопив педаль газу в підлогу.
Наш оранжевий корч злітав на вершину гігантської барханної гряди заввишки з дев'ятиповерховий будинок. На частку секунди перед лобовим склом опинилося лише безкрайнє блакитне небо. А потім... земля просто зникла.
Це було не просто скидання. Це була стрімка піщана прірва.
— Мати рідна!.. — успела вигукнути Таня, схопившись обома руками за силову дугу каркаса.
Ми падали з висоти метрів п'ятнадцяти. Час немов сповільнився. Я бачив, як від вібрації тремтить капот, як за склом пролітають окремі піщинки. Удару було не уникнути.
Гідравлічні відбійники Reiger прийняли на себе пекельний удар. Машину струсонуло так, що з очей бризнули іскри. Підвіска стиснулася до упору, металевий захист днища із диким брязкотом вибив фонтан іскор об прихований під піском камінь. Нас підкинуло, але 37-мі колеса вчепилися в ґрунт, і корч випрямився, продовжуючи рух.
— Жива?! — вигукнув я, намагаючись утримати кермо, яке виривалося з рук.
— Жива!.. — вириваючись із важкого дихання, відповіла Таня. Вона була блідою як полотно, але її очі горіли божевільним вогнем. — Ти... ти божевільний! Ми трохи не встромилися дахом!
Но не встиг я відповісти, як на панелі приладів спалахнула червона тривожна лампа: LOW OIL PRESSURE.
Двигун загрозливо змінив звук. Звичний породистий рев V8 переріс у сухий, металевий стукіт.
— Масляне голодування! — закричав я, негайно вижимаючи зчеплення й глушачи мотор на ходу. — На приземленні масло в картері відлило від маслоприймача, а через прогорілий фланець вибило залишки!
Машина зупинилася за інерцією на самому пекучому сонці, посеред безкрайнього моря піску. Навколо не було жодної тіні, жодного кущика. Тільки дика, німа пустеля й температура під шістдесят градусів.
Ми вискочили з кабіни. З-під капота валив густий сизий дим із виразним запахом згорілого мастила.
— Скільки в нас є мастила? — швидко запитав я, зриваючи гарячий капот із фіксаторів.
— Одна каністра! П'ять літрів! — Таня вже витягала металеву каністру з багажного відсіку. — Якщо ми виллємо його зараз і прокладка знову пропустить — ми зупинимося через п'ятдесят кілометрів, і це буде кінець. Гонка для нас завершиться.
Вона стояла поруч, тримаючи важку каністру. Її обличчя було вкрите краплями поту, а комбінезон прилип до тіла. Ми були абсолютно одні в радіусі десятків кілометрів. Жодної технічки, жодних глядачів. Тільки ми, гаряче залізо й смертельна спека.
— Передавай каністру, — сказав я, дивлячись їй прямо в очі. — Ми не здамося тут. Я затисну фланець насухо ручними лещатами й до заллю масло. Тільки вір мені.
Таня завагалася на частку секунди. Потім вона підступила ближче, поклала свою вільну руку мені на потилицю й міцно притиснула своє чоло до мого шолома, який я ще не встиг зняти.
— Я вірю тобі, — тихо, але дуже чітко прошепотіла вона. — Тільки не підведи мене. Якщо ми згоримо тут — я тобі цього не пробачу навіть на тому світі.
Ці слова поділили світ навпіл. Я схопив ключі й рушив до розпеченого мотора.