РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 9

***

Від Тома

— Дака?! Дака, відчиняй.

Я гримав у двері квартири і кликав дівчину. Безрезультатно. Уже декілька хвилин.

— Чорт! Дака, мені що двері вибивати?

— Не треба!

Я повернувся і побачив збоку жінку. Сорока років, із довгим чорним волоссям. Вона чомусь мені була схожа на джазову виконавицю. Клянусь, лише мікрофона їй бракувало у руці.

— Хто ви? І чого... стоп, я знаю хто ви! — промовила вона хриплим голосом. — Том? Що трапилось?

— Це ви мені скажіть. Де зникла Дака?

— Я... я сама не знаю. Бачила її кілька днів тому. А потім у мене було багато роботи, і ми не списувались. А що?

— Вона зникла і не відповідає. Не з'являється на студії.

— Зрозуміло. У мене є ключі від її квартири. Відчинити?

— Так, звичайно!

Жінка метнулась назад у свою оселю. Я глибоко вдихнув. Чорт, люди ніби всі сплять. Снують собі вулицями і нічого не бачать. А якщо там уже холодний труп за дверима?

Жінка повернулась і, виставивши вперед ключ, кинулась до дверей. Я відступив, і вона вставила його у замок. Прокрутила двічі. Двері клацнули і відчинились. Нам відкрився невеличкий коридор. Порожній. Ні звуку.

— Я піду сам, — промовив я до сусідки.

— Чому це?

— Так треба. Якщо щось станеться, хтось повинен повідомити іншим.

— Ви мене лякаєте. Що там може бути?

— Те, що людям не зрозуміти. І воно може нашкодити вам. Тому... зачекайте назовні.

Я ступив всередину і немов занурився у воду. Повітря було густим, тягучим. Звуки зникли. Я не чув ніякого сигналу зовнішнього світу — навіть свої кроки. Наче хтось закрив мені вуха міцною плівкою. Але те, що я побачив у кімнаті, не вкладалось у жодні закони фізики.

Величезний чорний моноліт. Він височів від підлоги до стелі. Предмет був найчорнішим, що я бачив у житті. Але я все одно якимось дивом бачив його грані. Прямокутний моноліт. Немов прохід у інший світ. Світ нелюдського, безликого, холодного.

Я ступив крок до нього, але не почув звуку своїх кроків. Немов у звукоізольованому мішку. Лише вібрації — я відчував певні вібрації, що линули від нього.

— Дака? Ти тут?

Ніхто мені не відповів. Я наблизився до моноліта. І він ніби загудів.

— Том, це так мило що ти прийшов, — пролунав страхітливий голос нізвідки.

Я крутнувся довкола себе, але не побачив нікого. Та голос я упізнав.

— Що ти з нею зробив?

— Як що? Поглинув. Просто забрав те, що мені належить. Ця душа була обіцяна мені.

— І нащо тобі це?

— Ви люди не розумієте.

— Я спробую.

— Щоб стати більшим. Із кожною душею я стаю більшим.

— Дивись, бо тріснеш.

Він зареготав. Я знову поглянув на моноліт — нічого не мінялось. Все така ж чорнота дивилась на мене.

— От за що я люблю вас, людей, так це за почуття гумору! Все решта у вас жалюгідне, але ці жарти чудові.

— Найсмішніше попереду.

— Та невже?

Моя місія тепер — міняти інші життя. Я це відчув тоді у барі за розмовою із Розуменком. Він дав мені збагнути одну просту річ: якщо хтось у твоєму житті не зробив чогось, на що ти так чекав, то у тебе є шанс це виправити, і зробити по-іншому для когось. Якщо у тебе забрали надію, то ти можеш дати її комусь. Якщо тобі не дали шанс, то ти просто зобов'язаний дати його комусь.

І як я маю вчинити зараз?

Я ступив крок вперед. Просто у чорний моноліт. І всесвіт довкола вибухнув.

Пітьма. Холод. Безлика безкінечність.

Коли ти дивишся у безодню, то безодня не дивиться на тебе. Вона поглинає тебе. Безжалісно. Немилосердно. Адже у неї нема почуттів. Нема нічого людського. Це безкінечність пітьми, біля якої ти осмілився опинитись. Бездонна чорна діра космосу. Що там всередині? Щось, природу чого нам не судилось зрозуміти.

— Господи, чому ти зробив таке зі мною?? Чому ти поглумився наді мною? Над своїм творінням?

— Для того, щоб ти зрозумів: найстрашніше пекло — це також частина тебе.

— Але хто його створив? Для чого воно існує?

— Світ не був створений, придурку! Світ був вирощений! Він сам виріс. Як росте природи довкола тебе. Не існує інженера, котрий знає все досконало. Не існує проекту Всесвіту, трам-тарарам!

— До кого ж тоді звертатись по допомогу? Чиї ми діти?

— Не питай більше таких дурниць. Роби те, що маєш — ось і вся відповідь.

Я побачив її. Останки її душі. Щось тьмяне, немов лише нагадування про людину. Дака. Але вона досі була тут. Де саме — не знаю. У цьому просторі.