РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 8

***

Від Даки

Лук'ян приходив до мене. Я змогла згадати його посмішку. Звук його голосу. Кучеряве волосся і смішні вирази обличчя.

— Привіт, Дака!

— Дака! Точно! Мене звати Дака. Дарина.

— Ну, так... А ти забула?

— Трохи... Лук'ян, як ти? Розкажи мені про життя!

— Як завжди. Просираю його завзято. Граю ночами у доту. Інколи напиваюсь. Ну, добре-добре — частенько. Але я ще молодий, маю здоров'я. Всі люди так роблять. У кращому випадку. Просто профукують своє життя. А як інакше? Інколи ти знаходиш трохи радості у чомусь. Але це минає. Вся радість скороминуща. Нічого не можна присвоїти, утримати, мати. Можна просто бути. А бути можна як завгодно.

— Лук'ян, згадай, ми колись мріяли про великі речі. Хотіли відкрити заклад, котрий буде вражати всіх. Заради якого приїжджали би іноземці. Хотіли заснувати фестиваль, пам'ятаєш? Крутий музичний фестиваль.

— Так, до речі... Я навіть забув... Ми дійсно планували це зробити. Навіть знайшли спонсора, а він нам сказав написати бізнес-план. І на цьому наші потуги закінчились. Хоча... ще не все втрачено!

— Втрачено, Лук'ян! Втрачено.

Мій друг зник. Його й так слабкий образ розчинився у цілковитій темряві, що мене оточувала. Безкінечна чорна порожнеча — справжнє серце цього світу. Уже цілу вічність я відчайдушно хапалась за спогади про себе, за уявні розмови із дорогими мені людьми. Але потроху вгамовувалась. Потроху зникала. Кожен наступний спогад був тьмянішим. Втрачав силу.

Якщо пекло існувало, то воно виглядало саме так. Повільне стирання твоєї свідомості. Таке безжалісне... Нема кого благати про помилування.

Чорний моноліт. Він був поруч і сочився своєю незвіданою силою. Анти-силою, тому що вона лише забирала у мене енергію. Висмоктувала останню надію. Але я уже не могла піти від нього — не було причини. Недотіло, недодуша. Останки мене колишньої.

Нема що рятувати. О Господи, як я хотіла, щоб хтось прийшов на допомогу. Оскар! Оскар, врятуй мене!

Ні, відповіді не буде. Облиш, Дака, ти нікому не потрібна. Ніколи не була і зараз тим більше, коли ти у шлунку демона. Адже так?

Я потягнулась до моноліту і немов відчула прохолоду. Камінь? Що це за матеріал? І що він взагалі тут робить?

У цю мить я почала робити те, що найбільше любила — співати. Інструмента тут не було, тому я могла лише співати. Я почала наспівувати мелодії своїх пісень. Слів уже не залишилось. Та й голосу не було — лише слабкі, ледь чутні звуки. Але вони складались одне до одного і щось виходило. Слабенька музика. І чомусь мені стало легше. Нехай я помру тут, зникну, зітрусь, але я зроблю це разом із музикою!