РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 7

***

Від Тома

Темна богиня підвелась із ліжка. Її тіло було оголеним і красивим як амфора. Вона рушила у ванну кімнату, і у крані потекла вода. Я підвівся. Вдягнув штани і підійшов до столу. Звідти я витягнув маленьку флешку. Ось як зараз передають рукописи. Написане зовсім не від руки. Відображене не на папері.

Богиня досі була у ванній. Тому я сів за стіл і став просто розглядати пейзаж за вікном. Вона вийшла нечутно.

— Том?

Вона вимовляла моє ім'я по-особливому. Зовсім не так, як казали мені вдома, на батьківщині. І у цьому був шарм.

— А мені тебе як називати? — повернувся я до жінки — вона уже була одягнута у халат.

— Ніяк. Для чого тобі моє ім'я?

— Щоб перемогти тебе. Кажуть, знати ім'я ворога — це уже половина перемоги.

— Ха! Тобі це не потрібно. Я природна стихія — мене не перемагають. Мною або милуються, або втікають від мене.

Вона сіла на ліжко і уважно глянула на мене.

— У мене до тебе є одне прохання.

— Яке ж?

— Ось на цій флешці є файл. Це сценарій, який я написав. Потрібно переслати його одній людині.

— А чому ти це не зробиш?

— Вони не повинні дізнатись, що це я його написав. Ти відішлеш його зі свого імейла. Іноземного. Вони подумають, що це тут хтось написав.

— А мова? Ти ж написав його на своїй мові.

— Так. Але це не важливо. Хай думають, що це емігрант написав.

Вона простягнула руку. Я встав і подав їй флешку. Вона якусь мить розглядала її.

— Романтика зникла із наших життів. Раніше ти би подав мені паперовий рукопис, а не шматок пластику.

— Все одно ти би не прочитала його. Ти не знаєш моєї мови.

— Я би навмисне вивчила. Правда, романтично?

— Сценарій не про це. Не про любов.

— А про що?

— Про те, чого ми не знаємо про себе. Темний бік нашої душі.

— Гаразд Том, я зроблю це.

— Я запишу тобі адрес, куди відправляти.

— Ти хочеш зіграти у цьому фільмі? У тому що ти написав?

— Це останнє, що я хочу у цьому світі.

— Що ж тоді?

— Ми далеко не завжди робимо те, що хочемо.

— Невже? Ти нарешті зрозумів, що таке творчість?

— Можливо. І можливо, ти мені допомогла.

Вона підвелась із ліжка і знову оголила своє тіло. Але на цей раз, щоб просто одягтись.

— Я відкрию тобі одну таємницю. Лише ти нікому не кажи, — кинула вона через спину.

— Яку?

— Це не ти написав сценарій.

— Я знаю, Дакіня. Знаю.

Моє тіло немов закам'яніло. Я сидів на лавочці біля студії і дивився просто у свої спогади. Всередину свого єства, що так майстерно приховало від мене правду. Обман. Ось, як діє він. Ось як він підбирається впритул до нас. Поруч стояла захолола кава, котру я відпив лише раз. Повівав весняний вітерець. День був сонячний.

Поруч хтось з'явився.

— Відпочиваєш? — пролунав голос Нестора.

— Трохи. Згадую минуле.

Чоловік сів біля мене.

— І що? Як там?

— Інколи приємно, інколи страшно.

Нестор кивнув і перевів погляд на дорогу. Там їздили машини, ходили перехожі.  Життя не припиняло свій рух. Світу було байдуже, що відбувалось глибоко у наших душах. Хоча це не точно — можливо головна битва велась якраз всередині. За ці неопізнані, нікому не видимі людські душі.

— Цікаво, що ми дійсно намагались зв'язатись зі сценаристом нашого проекту і не змогли, — промовив він замислено.

— Не дивно. Його більше не існує.

— Чому ти так кажеш?

— Я відчуваю це.

Нестор хмикнув. Настала пауза, у якій кожен думав про своє.

— Хороший фільм у нас виходить. Я уже п'ю заспокійливе, але думаю витримаю.

— Режисерам завжди найважче. Я знаю це, Нестор. Їм потрібно постійно тримати у голові загальну картину. Нам же необхідно просто відпрацювати зміну.

— Не думав, що ти це розумієш.

— Я й не розумів. Лише зараз. Зараз я багато чого зрозумів нового.

— Це радує. Кожен із нас має лише один справжній вибір — змінитись чи не змінитись перед обличчям нової ситуації.

— Еге ж. Краще і не скажеш.

— Шкода, що наша композиторка зникла. Хотілось би ще фінальну тему написати.

— Як зникла? — я раптом повернувся до нього, немов прокинувся зі сну.