РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 6

***

Від Даки/Від Гримуара

Довкола бару панувала порожня ніч. Проте, не така порожня як здавалось на перший погляд — щось причаїлось у темному закутку будівлі. Із дверей бару вийшли останні відвідувачі. Перекинулись кількома фразами і почвалали до своїх таксі. Їхній вечір закінчився, яким би він не був: веселим чи не дуже. Був це вечір розчарування чи вечір танців — він закінчився. І знову стало тихо.

Нарешті з'явився юнак. Середнього зросту, чорнявий, із привабливими рисами обличчя.

— Все, щасливо... забув, як тебе звати? — кинув йому хтось із відчинених дверей.

— Назар!

— Добре Назар. А я Лук'ян. Приходи завтра.

— Я вихідний.

— Ага, ну ок. Як хочеш.

Двері зачинились. Назар закотив очі вгору, мовляв, як мене це все дістало і рушив вперед. Він звернув на неосвітлену доріжку серед багатоповерхівок. Схоже, Назар добре знав це місце, тому що рухався упевнено і практично наосліп.

Проте через якийсь час він відчув дещо. І повернувся.

— Привіт... Назар, — промовив жіночий голос.

Юнак став як укопаний. У пітьмі блиснули його великі білки очей.

— Дака?! Ти?..

— Так, це я, — дівчина вийшла до нього із темряви.

Довкола нікого не було. Ніч — безлюдна територія.

— Що ти тут робиш? Ти переслідуєш мене? — злякано запитав він.

— Ні. Хоча, мабуть, так. Хотіла із тобою побачитись і вибачитись. Але не наважилась зайти у бар.

— Серйозно?

Дака ступила ще крок до юнака. Він відчайдушно намагався розгледіти її очі, проте вона ховала їх під капелюхом.

— Чому ти у капелюсі? — засумнівався він.

— Він же тобі подобається. Пам'ятаєш, ти похвалив його? От я вирішила і вдягти...

Юнак незчувся, як вона опинилась зовсім поруч. Її рука ковзнула по його руці.

— Ти вибачиш мені?

— Що?

Назар стояв і злегка тремтів, не наважуючись поворухнутись.

— Те, що я зараз зроблю...

І вона поцілувала його. Рвучко і грубо, як порив сильного вітру. Її рука обняла його за шию.

— Я ж подобаюсь тобі, так? — пошепки запитала вона.

— Так... Подобаєшся, — пролепетав він.

— Чудово. Це навчить тебе дечому...

Рука дівчини піднялась до його обличчя і... її великий палець пробив його око. Хлопець верескнув і спробував відскочити назад. Але нічого не вийшло — вона тримала його мертвою хваткою за голову. Палець чвакнув і просунувся ще глибше. Назовні із очної ямки щось випало. Обличчя залила кров. Юнак верещав не своїм голосом, краючи нічну тишу.

— Я люблю тебе, Назарчику, — дівчина притягнула його до себе і м’яко поцілувала. — Більше ти ніколи нікому не скажеш, що всередині нього демон. Ти зрозумів мене?

Назар видав щось схоже на вищання. Але воно було ствердним.

— Ти точно це не забудеш. Адже у тебе залишиться ще одне око, — прошипіла Дака загрозливим голосом звіра і витягла палець.

Назар вивільнився і покотився на землю. Потім швидко схопився на ноги і побіг. Майже одразу упав, але знову звівся на ноги і уже тепер обмежився швидкою ходою. Все це супроводжували його панічні стогони. Воно й не дивно — він був шокований від болю.

А Дака стояла у пітьмі і мовчки проводжала його поглядом. Потім витерла руку до одягу, розвернулась та знову розчинилась у чорноті.

"За все потрібно нести відповідальність. І якщо пізнаєш ти нову силу для себе, то знай — потрібно уміти поводитись із нею і відповідати за неї. Як пістолет за поясом — це не жарти. Легковажність — ось, що найчастіше губить, тебе людино. Тому дивись на обидва, поки у тебе є ці обидва..."