РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 4

***

Від Даки

Я опустилась у чорну безодню. Там, де не мало би нічого існувати. Принаймні для людини. І все ж дещо тут було. Певні обриси твердої форми. Те, чого можна було торкнутись. І я відчайдушно вхопилась за цю соломинку існування.

Але коли намагалась стати на щось, то воно тікало з-під ніг. Жодної підлоги у її звичному розумінні, ніякої правильної гравітації. Я була у невагомості, але все ж якісь сили тяжіння тут діяли. Проте головне питання тут навіть не у цьому: хто я була зараз? Ким я була?

Недотілом. Недодушею. Грудкою спогадів про колишнє життя. Про живу себе.

Я спробувала рухатись уперед. Не можна спинятись, Дака. Не здавайся! Тверда поверхня виникала і зникала за абсолютно непередбачуваними законами. Мені закрутилась голова і почало нудити. Але потім я зрозуміла, що не маю живота. Нудота минула. А ще я не дихала... То чим була я?

Трохи очима — розрізняла якісь тіні. Трохи слухом — я чула цілковиту, гулку тишу. І дотик — я відчувала. Уперед, Дака!

Мені хотілося б, щоб тут хоч щось ворухнулось. Хоч би хтось подав ознаки життя. Я би зраділа навіть клятому демону, але і його не було. Що це за місце? І чи зможу я вибратись із нього?..

Раптом серце моє обійняв повний розпач. Ніколи не зможу... Я не виберусь звідси! Я закричала і це був немов крик у подушку. Проте темрява довкола сколихнулась. Мені здалось, що я щось бачу. Попереду! Так! Я поповзла туди, тому що ходити тут було не реально.

Раптом, я зрозуміла, що закінчуюсь. Все моє єство, пам'ять про себе, відчуття — просочувались немов пісок крізь пальці. І єдине, що залишалось живим — слабке усвідомлення всередині себе — потроху гасло.

Я поповзла ще швидше. Із усіх сил. Тепер я точно розуміла, що попереду щось є. Це був якийсь... моноліт. Настільки чорний, що він вирізнявся на фоні іншої пітьми.

Як же це взагалі могло статися? Ще кілька тижнів тому я жила своїм звичним життям, бідкалась про гроші і роботу. Якими ж сміхотворними були мої проблеми. Невже все сталося через те, що я забажала вибратись зі свого становища і досягти чогось? Продала свою душу сама того не бажаючи? Але ж де тоді хоча б невелика можливість використати успіх, що прийшов до мене? Потратити гроші...

Цей всесвіт неможливо зрозуміти. Тим паче — мені. Молодій душі.

Коли я опинилась біля моноліту, то щось відчула. Неначе дихання. Чи... присутність чогось. Не назвала б це чимось живим, але якоюсь силою — точно. Щось потужне приховувалось тут.

“Допоможи мені”, — промовила я, але голосу не було. Не могла говорити. А коли я спробувала згадати своє ім'я, то зрозуміла, що воно вислизнуло із пам'яті. Моє власне ім'я! Те, що людина пам'ятає завжди і всюди. П'яною чи накуреною. Невимовний жах наповнив останки мого єства. І кричати я більше не мала змоги...