РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 3

***

Від Тома

Навіть в п'єси на краю, навіть вже коли за краєм, ми все ж граєм роль свою, навіть тим, що вже не граєм.

Сцена була велична і народжена із пітьми. Ми бачили її контури, освітлені прожекторами, але її коріння сягали самого кінця всесвіту. Там де мешкають боги і титани. Там, де зароджувалась найвища, прадавня гра. Із цілковитої пустоти у грандіозну форму.

Ми ж причаїлись у сутінках сцени. На порозі дійства. І я можу поклястись, що у кожного на обличчі красувалась посмішка Джокера…

— Що ж мені тепер робити? Як мені бути?

Першим було слово, але якщо точніше — звук. На середину вискочив один із нас. Чоловік. І почав метушитись по сцені.

— Хто ж знав, що все так закінчиться? Хто ж знав? — залементував він.

Тепер на світлу частину сцени вискочила дівчина.

— Ти убив його? Гораціо, як ти міг? Він же був головним героєм п'єси. О бідний Гамлет… убитий від руки свого друга.

І тут мені сяйнула у голову думка… за мить я опинився у світлі прожекторів.

— Я живий. Гораціо, все нормально, — я прокульгав до середини сцени. — Просто ногу вивихнув. Добряче ж ти мене швиргнув із балкону…

На сцені з'явився Розуменко:

— Добре тобі казати, Гамлет. Ти упав на мене!

У темряві хтось засміявся. Вискочила ще одна дівчина.

— А я була під ним!

Розуменко зміряв її здивований поглядом.

— Не було тебе!

Дівчина опустила погляд:

— А шкода…

Це була імпровізація. Ми починали все з нуля, розігруючи історії і персонажів просто на ходу. І, Господи, який же це був колективний кайф! Ми міняли жанр, заправляли все жартами, шукали ланцюжок сюжету і ламали четверту стіну. Половина нас була акторами, друга половина — глядачами.

— Театр — це дім у якому ми перемагаємо наші страхи, а для глядачів — це дім, у якому їм відпускають всі гріхи.

— Я убив свою бабусю! — вигукнув хтось із пітьми.

Пауза.

— Ну, може не всі гріхи... Я дзвоню у поліцію!

— Браво!

Пролунали оплески. Цей прекрасний звук, котрий на знімальному майданчику практично не почути.

Хтось увімкнув світло, і ми зібрались всі докупи. Це була та сама репетиційна база зі стінами-дзеркалами довкола. Вчора мені зателефонував Розуменко і запропонував замість персонального уроку ось таку колективну імпровізацію, котру вони проводили щоп'ятниці. Спочатку я вагався, але навіть Ліна порадила мені погодитись. І я не пошкодував.

Ми кинулись обговорювати наші репліки і діалоги, наші вигадки. Ми сміялись до сліз. Мало не падали на коліна. І Розуменко був не таким як завжди. Він не кидався пафосними фразами, а просто клеїв дурня і тішився мов дитина. Ми усі наче упали у дитинство.

— Хто йде в бар? — запропонував один із нас і більшість радісно загомоніла.

— Том ви йдете?

Я повернув голову — це Габріела. Із якою ми спалахнули пристрастю в коридорі.

Не дочекавшись відповіді, Розуменко плеснув мене по плечу:

— Пішли Том. Посидимо із тобою, розділимо одну трапезу.

Мій кивок супроводили радісні вигуки. Давно я не був у такій великій компанії. Кожен був тут молодим активним і зарядженим. Можливо, ми могли би стати друзями? Колектив людей одного ремесла.

Через кілька хвилин ми всі висипали на вулицю і спинились на якийсь час, щоб перекурити і переговорити.

— Тут поруч є бар. Ну, пам’ятаєте, ми уже ходили туди і все було нормально, — кинув хтось.

— Ага, окрім того, що нам безсовісно недоливали.

— Візьмем пляшку по дорозі і долиємо собі самі.

Пролунав сміх і компанія рушила в дорогу. Якимось чином я опинився між Розуменком і Габріелою. Виникло напруження, яке завжди буває у подібних ситуаціях.

— Том, важко було дістатись твоєї вершини у кар'єрі? — лукаво запитала Габі.

— Хто сказав, що я на вершині?

— Не потрібно скромності. Вона для слабаків, — дівчина торкнулась рукою мого плеча і мене немов вдарило током. — Ти найвідоміший актор в нашій країні. А після того фільму про таємного подвійного агента... Як же він називався?

— Блокчейн, — додав я.

— Точно. Після того фільму ти не сходив із екранів телевізора.

— Ага, пам'ятаю ці напружені деньки...

— Том, це ж після цього фільму тебе запросили за кордон? — втрутився Розуменко.

— Ого, звідки ви знаєте?

— Інколи спілкуюсь із деким на студії, — підморгнув Вадим Вікторович.

— Так. Після нього. І от якраз там, на іншій півкулі нашої планети, я у повній мірі відчув себе ніким. Простою найманою силою. Завжди, коли тобі здається, що ти на вершині, ти піднімаєш голову і бачиш когось ще вище.