РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 2

***

Від Даки

Ще ніколи я так багато не дослухалась, до свого внутрішнього світу. Немов намагалась вловити найтонший порух душі, найменший шерех всередині. Але бажання говорити із внутрішньою істотою зовсім не було. "Не буди лихо, поки тихо..."

Трамвай віз мене крізь покинуту, безлюдну промзону. Розбиті стіни, незграбні графіті... Я знову помандрувала у район ДВРЗ. Місце, де люди лише сняться самі собі.

— Коли я переїхав сюди, то спочатку мені здався цей район чудовим зеленим місцем...

Я вловлюю діалог позаду. Розказує голос юнака.

— А потім почались ці нічні звуки...

— Які звуки? — перепитує його дівчина.

— Щось на зразок завивання. Такого протяжного. Немов свист. Уявляєш, вночі ти спиш, вікно відчинене, бо спекотно, а тут такі звуки лунають по всьому району.

Обережно зиркаю назад — молоді дівчина і хлопець. Схожі на студентів. Вона дивиться на нього враженими очима.

— Кошмар! І що це таке? Ти знаєш?

— Потім ми дізнались, що це так вагони "стогнуть". Тут же вагоноремонтний завод, розумієш?

— А-а-а.

— І от вони вночі чи то якось переміщаються, чи що там відбувається, і видають такі звуки. Хочеш їх почути?

— Ага.

— Тоді лишайся у мене ночувати.

— Ага, уже розбіглась!

— І найкраще їх чути із мого ліжка, — жартує юнак.

Обоє сміються. Безтурботні. Повні енергії. Я вставила у вуха навушники і почала слухати музику. Знайшла якраз відповідні треки для пейзажу за вікном. Саундтреки із Сайлент Хілла. Хоч надворі буяла весна, але за її спиною стояло щось моторошне.

Обман?

Остання зупинка, і я виходжу із трамваю. Іду вулицею. Іду по пам'яті, котра останнім часом так багато мене підводить. Із вікна на другому поверсі на мене витріщається якийсь чоловік у білій майці. Худий із занедбаним, немов покинутий дім, обличчям. Він ловить мій погляд, піднімає руку і показує у ній шприц. Гидко посміхається і киває. Я відводжу очі і пришвидшую крок. Сподіваюсь, він вколиться і не буде здатен вийти на вулицю за мною...

А ось і будиночок. Той самий приземкуватий, маленький будинок нібито композитора на ім'я Дем. Ступаю на подвір'я. Чому я сюди знову прийшла? Щоб перевірити чи все так було, як пам'ятаю.

Опиняюсь біля дверей. Повільно піднімаю руку і опускаю долоню на дверну ручку. Вона піддається, немов так і мало бути. Рип — відчинено. Тиша. Ні звуку. Назовні і всередині. По обидва боки моєї душі панує тиша.

Заходжу всередину і нарешті помічаю різницю. Всередині дім зовсім не такий, як я його запам'ятала. Інші меблі, інші речі по всюди, іншого кольору навіть стіни. Гаразд, але де ж мешканці?

Рухаюсь вглиб. Перетинаю вітальню і ось вони переді мною — двері спальні. Знову закриті. Приховують щось? Невже я побачу там труп? Але ж чому все змінилось?

Відчиняю і кам'янію на місці.

Ліжко те саме, але жодних слідів трупа. Жодних слідів того, що я пам'ятаю...

— Гей! Ти хто бля така?

Миттю розвертаюсь. Позаду мене стоїть сухорлява жінка. На вигляд, алкоголічка. Виглядає старою, хоч їй може бути не більше сорока років.

— Я... я... Хто тут живе? — перехопила я ініціативу.

— В смислі? Я тут живу! А ти хто?

— А де труп?

— Який труп?

— Де тіло? Тут був труп чоловіка.

Вона витріщилась на мене, а потім очі її забігали по кімнаті. "Шукає зброю," — здогадалась я і ступила крок вперед.

— Ти обкололась? Під наркотою? — запитала жінка, піднявши тремтячі, кістляві руки.

— Випустіть мене. Я просто помилилась будинком.

— Я тут живу сама уже роками, — раптом промовила жінка і на її очах виступили сльози. — Всі мене кинули. Всі. Діти, сестра... Навіть Богу я не потрібна. Йому у першу чергу! Він не любить мене.

— Розумію. Вибачте, я уже йду. Лише випустіть мене.

Я рушила вперед, але жінка раптом упала мені в обійми і заплакала.

— Нікому не потрібна... Сама тут живу... Покинута, як сміття.

Яка дурна ситуація. Але я не могла просто так відштовхнути її і вирватись. Жінка плакала і белькотіла щось незрозуміле. Я пригорнула її однією рукою. І раптом відчула, як мене щось штрикнуло у бік.

— Ай!

Я відскочила. Жінка дивилась на мене палаючими очима гієни:

— Хотіла мене обікрасти? Безпомічну жінку? — зашипіла вона.

У руці вона тримала щось гостре. Я так і не зрозуміла, що це було — мені вдалось відштовхнути її і рвонути надвір.

— Шлюха! Тупа шлюха! — заверещала вона мені навздогін, але я уже бігла вулицею.

Через сотню метрів спинилась, і приклала руку до боку. Мокре — кров. Я швидко підняла сорочку і знайшла невелику колоту рану. Здається, нічого серйозного, але вона кривавила.