РОЗДІЛ V. ДУША, КОТРУ ТИ ОБІЦЯВ ЙОМУ - 1

***

Від Тома

Важко любити того, хто любить тебе більше. Не пам'ятаю, де я почув таку фразу, але вона до біса точна. Важко любити того, хто любить тебе більше. І це такий тонкий нюанс, котрий не просто втямити.

— Тату! А куди ми їдемо?

Гриць совав на задньому сидінні машини від нетерпіння. Сам факт того, що ми разом вибрались кудись був для нього здійсненням мрії.

— Їдемо куди очі бачать. Як тобі такий варіант? — жартома промовив я.

— Чудовий варіант тату! Мої очі бачать далеко. А твої?

— Не менше твого, — я повернувся і підморгнув Ліні.

Моя дружина сиділа біля мене на передньому сидінні. Ми уже давно виїхали за місто і рухались лісовою дорогою. Я пам'ятав, що десь тут є озеро.

— Тато вирішив нас завести в ліс і лишити там, — із посмішкою сказала Ліна.

— Ми лишимось там всі разом. І будемо жити серед дикої природи, — відповів я.

— Серед ведмедів і вовків? — захоплено перепитав Гриць.

— Так.

— Круто! Я буду годувати їх. Щоб вони не з'їли нас, — відреагував малий.

— Тільки на це і розраховуємо.

Я нарешті побачив знайомий поворот і пригальмував.

— Здається, це тут.

— Здається? Чудовий план, містер Том!

Ми повернули у ліс. Якийсь час їхали по бездоріжжю. Але уже скоро опинились на узліссі. А трохи далі — виднілась водна гладь.

— Озеро! — вигукнув мій син.

— Саме так.

Автомобіль виїхав на беріг. Я вимкнув двигун, і ми вийшли надвір. Над нами хмурилось небо. Дув вітер. Я вдихнув повні легені свіжого повітря.

Природа. Здається, що ми її господарі, але ні. Природа готова нас розтерзати у будь-який момент. Вона не любить нас. Планета була б щаслива стерти нас зі свого обличчя.

— Що будемо робити? — запитав Гриць.

— Як що? Пускати повітряних зміїв!

— Вау!

Я відкрив багажник і дістав двох повітряних зміїв. Одного більшого для себе, іншого — меншого для сина.

— Тримай. Це для тебе.

— А звідки вони взялись?

— Прилетіли до мене вранці із південних країн. А може я поїхав і купив їх ввечері. Який тобі варіант більше подобається?

— Напевно, перший.

— Добре. Поволі, розкручуємо їх.

Поки відбувався цей діалог між батьком і сином, Ліна мовчки допомогла хлопчикові, а я справився сам. І уже за хвилину обидва змії почали підніматись у повітря.

— Тату, а чому їх називають “повітряними зміями”? Вони ж зовсім не схожі на них!

— Згоден. А як би ти їх назвав?

— Хм... Повітряні кораблі!

— Хай буде по-твоєму. Піднімай корабля.

Вітер посилювався. Хмари все темніли. А наші змії здійнялись на свою максимальну висоту. Гриць побіг за своїм вздовж берега, а ми із Ліною залишились віч-на-віч.

— Чудова ідея, — промовила вона.

— Давно хотів таке зробити.

Я зрадив тобі! Зрадив, ти, дурепо!

— Люблю, коли ти такий.

— Який?

— Сімейний.

Я трахав іншу. І вона відкрила для мене щось величне. Щось понад усю цю сімейну нудоту!

— Я люблю тебе. Люблю нас, — вимовив я потрібні слова.

А ви хіба не розумієте, що щастя неможливо любити? Неможливо бути радісним, коли все гаразд, все чудово! Від цього аж нудить. Від цього ідеального порядку, злагоди!

— І я люблю тебе. Люблю нас, — посміхнулась вона.

Ліна була прекрасна. Вродлива жінка, котра уміла дарувати любов. І лише це її врятувало! Тому що навіть безжалісна природа інколи спиняється перед красою. Не наважується її знищити... Чи ні? Чи їх насправді плювати на гармонію?

Хаос. Справжнє ім'я зла — Хаос. Той, що приходить у людські життя, щоб розтоптати наші здобутки, спаплюжити нашу надію і віру, спопелити наші душі. Все, що ховається у пітьмі — вирине колись на світ божий.

Вирвані нутрощі, м'ясо і кров. Плоть до плоті. Ти прийдеш і забереш все, чим ми так пишались, що ми так цінували, облюбили і присвоїли.

Із неба раптом ударила блискавка і розірвала мого сина на шмаття. Щойно його тіло було живим, наповненим енергією, а у наступну секунду шматки його кінцівок упали на землю. І змій вирвався. Він полетів високо вгору, куди йому не можна було підніматись. Вітер закрутив його і зламав.

Крик. Вереск жінки. А я мовчу. Тому що це я цього захотів. Знищити цю ідилію! Розтоптати ненависне щастя. Я не хочу його!

— Гриць!

Я протер очі. Видіння. Це було лише видіння. Гриць упав, спіткнувшись. Але у наступну мить уже знову стояв на ногах. Змій таки дійсно вирвався із рук і поринув у небеса. Він летів все вище, перетворюючись на маленьку цяточку.