Дака

РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 9

***

Від Тома

Я вийшов на сцену і образ потік крізь мене. Заструменів густою, кипучою енергією.

— Том, для чого ти їх усіх убив? — промовила актриса, котра грала мою дівчину у фільмі.

— Вони не знали, що роблять... Були легковажними. Я показав їм, що нема місця легковажності, коли зазіхаєш на чуже життя, — прошепотів я так, що було чутно у сам кінець приміщення.

Цієї техніки я навчився ще у театрі. У кіно вона була ні до чого.

— Але ж це не можна... Убивати інших... Не можна, — запхинькала вона, і я підскочив до неї.

— Замовкни! Ти не розумієш. Ти нічого не розумієш.

Вона поглянула мені в очі, і я побачив переляк. Дівчина раптом зрозуміла, що це не репетиція. Не гра, а життя! І вона підхопила, вона пішла за мною, настільки сильним був мій образ. Актриса зойкнула і заплакала. У кутку стояв Нестор та інші. У якусь мить з'явився Тіль. А ми все грали епізод.

Розкручували його до безкінечності. І у цьому був такий кайф! Дивовижно, як із самого дитинства людська істота тягнеться до гри. Як дитина бере у руки щось (не обов'язково іграшку) і уявляє світ, уявляє образ та починає грати. Вона роль. Вона актор. Вона глядач. Все водночас і все наповнене таким несамовитим задоволенням!

Залунали аплодисменти.

— Браво! Шикарно! — гукнув Тіль і підійшов до нас. — Ми стали свідками народження майбутнього шедевра.

Всі з’юрмились біля нас. Серце у грудях калатало, мов навіжене. Упевнений, у моєї напарниці теж. Я відчував це. Хтось потис мені руку, але я навіть не звернув увагу, хто це був. Потім уже Тіль подав мені руку.

— Прекрасно! А хтось тут казав мені, що ти не можеш вжитись в роль. Кхе-кхе, можете забрати свої слова назад.

Я швидко зиркнув по присутніх і побачив Анну Вікторівну, котра уже опускала погляд.

— Чудово. Із таким складом можна починати зйомки, — промовив Нестор.

— Треба починати зйомки!

Приміщення натхненно гуло людьми. А я поступово вислизав звідти. Обмінявшись ще кількома репліками із кожним по черзі, я опинився у коридорі. Але Тіль також вискочив зі мною.

— Ну що, Осака, ти вкотре утер всім носа, — підморгнув він.

Я усміхнувся у відповідь:

— Уже навіть не пам'ятаю, коли з'явилось це кодове ім'я.

— Давно. Ще тоді, як ти хотів написати сам сценарій до фільму і знятись у ньому.

— Що? Я такого не пам'ятаю.

— Як не пам'ятаєш? Коли я тобі кілька разів підряд підсовував ролі у попсових серіальчиках. А ти сказав: “Я хочу серйозне кіно! Я сам напишу цю історію!”

Немов плями крові, що проступають крізь одяг — проявлялись зараз спогади у моїй голові. Я згадав це обурення. Одержимість стати кращим за всіх. І нестачу цієї історії, що сколихнула б глядача.

— Я назвав той сценарій Осака, — промовив я, втупивши очі у підлогу.

— Точно! — зрадів Тіль. — Дав мені почитати перші сторінки. А я запам'ятав ту назву. Було непогано. Ти дописав його?

— Ні. Не дописав.

Я створив новий. Інший сценарій. Коли?..

...вечірні прогулянки прекрасні. Ти спостерігаєш за реальністю довкола, над тобою відкрите небо і дихається легко. Ввечері після кінозйомок я гуляв по місту на іншій півкулі нашої планети. У іншій країні. Насолоджувався тим, що мене ніхто не упізнавав. Що всі розмовляли на чужій мові, і між нами височіла стіна іншої ментальності. Я спостерігав. І раптом побачив на вулиці його. Немов погане відображення себе. Чоловік був схожим на мене, але волоцюгою. Жахливо одягнутий, занехаяний і зарослий. Смердючий. Він повільно ішов тротуаром, але я чомусь замислився: яка у нього історія? Куди він іде? Чого прагне?

І тоді я отримав першу половину ідеї. Тому що так вони й народжуються. Ідея завжди має дві половини. Перша це питання. Друга — це відповідь. Той чоловік став питанням.

Саме того вечора біля готелю я зустрів ще декого.

— Привіт, — сказала вона на іншій мові, але я умів відповісти їй.

— Привіт.

— Як вечір?

— Гуляв тут... Відпочивав трохи.

— Я здається знаю вас, — сказала вона.

Смаглява жінка була одягнута у легке літнє плаття. Зваблива посмішка ковзала по її губах, то проявляючись, то зникаючи.

— Невже? Звідки?

— Бачила вас на зйомках фільму. Всі знають, що тут знімають блокбастер.

— У мене там не головна роль.

— Звісно. Ви ж іноземець. Але, мабуть, у себе в країні ви зірка.

— Чому?