РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 8

***

Від Даки

Кожного ранку, коли ти прокидаєшся, ти не дивуєшся, що не пам'ятаєш нічого, що тобі снилось. Інколи, коли ти напиваєшся сильно, то не дивуєшся, що не пам'ятаєш подій того вечора. У звичайному житті нормально не пам'ятати те, що сталось кілька днів тому. Уривками. Щось є, а щось забулось. Але коли ти у звичайний сонячний день стояв на автомобільній стоянці, а потім — ти уже сидиш у студії звукозапису, та не пам'ятаєш, як туди потрапив, то це не нормально.

Дака? Ти тут? Дака, скажи мені — хто тут?

— Давай попробуємо ще записати ліричний мотив. Там, де він із матір'ю, наприклад, і не ненавидить її, — каже мені один із “звукачів”.

— Давай, — розгублено киваю я і йду всередину студії.

І гадки не маю, що грати, але довіряю своєму інстинкту. Сідаю за інструмент. Звичні клавіші перед очима.

Я маленький хлопчик, котрого не любив ніхто. Я — маленька дівчинка, котра...

...грає. І музика ця прекрасна! Все моє єство у ній. Ніколи у житті я не відмовлюсь від неї! Я піднімаю погляд і бачу як вражено перемовляються хлопці-звукачі за склом. Спиняюсь.

— Слухай, Дака, а може ти нове втілення Моцарта? — каже один із них.

— Може, — знизую плечима. — А як це перевірити?

Справді, якщо ти сама геніальність, то як перевірити свої межі?

— Я знаю, — каже Васька — другий звукач. — Зіграй нам саундтрек до... наприклад, раю. Прекрасний рай в небесах.

Він ще не встиг договорити, а у мене уже був образ мелодії. І я почала ніжним легато. Через хвилину перервалась.

— Фантастика! Це ти щойно придумала?

— Так.

— Ану тепер зіграй нам... Підозру. Підозріла ситуація.

І я почала гострим стакато стрибати по клавішах. Пам-пам-пам-пам. А потім міняємо тональність. Ага, і ще інакше. Адже ми підозрюємо не лише одну людину? Я захопилась.

— Дака, досить. Ти Моцарт! — вигукнули вони і заплескали у долоні.

— Де ти пропадала весь цей час? — запитав Васька із посмішкою на губах.

— Гнила на однокімнатній квартирі десь у жопі цього міста... — сумно промовила я.

Якщо раніше я ще сумнівалась у тому, чи могла б самотужки написати всі ці треки до фільму, то тепер я знала точно — ні. Ніколи у житті я би сама не змогла так віртуозно вигадувати мелодії і виконувати їх. Хто б не був всередині мене — він був клятим генієм. І без нього я було ніщо...

Лук'ян чекав мене на зупинці біля кіностудії.

— Привіт.

Ми обнялись.

— Виглядаєш кепсько. Погано спала? — запитав друг.

— Я... не знаю. Може й так. Що ми маємо робити?

— Пішли. Поїхали до однієї людини.

— Якої?

— Тої, що тобі допоможе, — він взяв мене під руку і повів.

— Невже мені ще щось може допомогти? — іронічно хмикнула я.

— Хоч я і не християнин, Дака, але думаю: ніколи не пізно покаятись.

— Не християнин? А хто ти?

— Людина, світогляд якої міняється від книги до книги.

— Ха!

Ми сіли у автобус і безтурботно балакали, аж поки Лук'ян не сказав, що потрібно виходити. Безтурботність. Чи дійсно я відчувала її колись? У дитинстві? Під час хороших (по-справжньому гарних, а не алкогольних!) прогулянок із друзями? Інколи. Не тривало.

Це був один із центральних районів міста. Ми зайшли у двір новобудови.

— Цікаво, скільки тут коштує квартира? — запитала я, піднявши голову.

— Дорого. Не знаю, що треба робити у житті, щоб купити тут помешкання.

Ми опинились біля під'їзду і Лук’ян набрав кілька цифр на домофоні. Пролунав сигнал і чоловічий голос:

— Так?

— Це Лук'ян і... Дака. Ми домовлялись.

— Так, так, відчиняю. П'ятий поверх.

Двері дому розчинились...

...двері квартири розчинились. На порозі стояв чоловік середнього віку. Десь за тридцять, трохи сутулий, але міцно збитий. У нього було в'юнке волосся і ясний погляд. А ще — усмішка із відтінком вибачення. Так би я її охарактеризувала.

— Добрий день, — привітались ми із Лук'яном.

— Заходьте.

Це була простора і багата квартира. Ідеальний ремонт, м'які килими і дорога техніка повсюди.

— Будете щось пити? Чай чи каву? Воду чи сік?

— А можна це пізніше запропонувати? Я би пізніше щось випив, — нахабно, у своєму стилі, запитав Лук'ян.

— Можна. Ви, Дака?

— Ні... Хоча можна води.

— Гаразд. Проходьте у вітальню, а я зараз повернусь.

Ми пройшли далі по коридору. Розкішний великий диван стояв тут, журнальний дерев'яний столик і величезна плазма на стіні. Мій друг одразу сів на диван, гладячи його по поверхні.