РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 6

***

Від Даки

Колись мені снились страшні сни. У них не було монстрів, не було чогось, що лякало мене ззовні. Натомість було щось, що вилазило ізсередини мене. Під час цього із рота мого виривався жахливий стогін. І я відчувала, як воно вилізає. Диявол не вселяється у людину. Він уже там. Причаївся всередині. Чекає свого часу. І коли ж настає ця пора? Мені здається, я уже здогадуюсь у чому річ.

— Лук'ян мене потрібно рятувати. Якщо це взагалі ще можливо...

— Поїхати із тобою? Переночувати із тобою?

Я хитаю головою. А якщо уночі я накинусь на свого друга і уб'ю його? Я тепер не знаю, на що здатне це кляте створіння всередині мене!

— Вибач. Я поїду. Сама.

— Добре.

Всі ми самотні перед обличчям пітьми.

Дорога додому розмита акварельними  фарбами на полотні мого усвідомлення.

Так тихо, як перед грозою

Так тоскно, як перед кінцем

Ми змовились бути з тобою

Та сталося зовсім не це.

Та сталося зовсім інакше

Рубіж розділив нас надвоє

Ми стали жертвами радше

Упали в нерівнім двобої.

Дорога додому — розбиті сподівання. І ось я знову наодинці. Але не сама. Зовсім не сама.

— Дем?

— Що? — одразу відгукнувся він.

Я мовчала. Підбирала слова. Що може сказати жертва своєму нападнику? Які козирі залишились у мене?

— Що буде далі?

— Я не знаю... — його голос звучав налякано. — Але ще не все втрачено. Ми можемо врятуватись.

— Про що ти говориш?

— Про нього. Звіра.

Здавалось, навіть стіни квартири прислухались. Завмерли будинки довкола, принишк місяць на небі.

— Якого звіра? — перепитую.

— Того, що напав на бармена. І того, що говорив із Томом.

— Говорив із Томом?

— Так. На студії. Я дізнався про це потім. Він закрив від мене цей момент. Звір говорив із Томом, і дуже його налякав.

Тому він і заблокував мій номер? Але про що він взагалі торочить??

— Ти хочеш сказати, що є ще хтось окрім тебе?

— Звісно! Хіба ти, трясця, не відчуваєш?! — раптом заволав голос. — Він тут. Стоїть просто за мною. І я не можу нікуди дітись. Врятуй мене Дака... Лише ти на це здатна.

Здавалось, навіть стіни квартири закрили вуха, щоб не чути все це. Будинки розійшлись по своїх справах, місяць сховався.

— Як? Як я можу врятувати тебе? Я себе не можу...

— Все ти можеш. Ніхто не має права на нашу душу, поки ми самі не дозволимо. Ти повинна взяти своє право!

Я опустилась на диван. Тепер я нічого не розуміла. Геть нічого. У мене є надія?

— Так, Дарино, ти все ще можеш змінити!

— Добре. Замовкни. Я втомилась...

Прийшла тиша. Мовчання, за спиною у якого стоїть щось приховане. Бажання убити. Прагнення утекти. Страх чи відчай. І ти ніколи не дізнаєшся, чим воно стане. Не знатимеш наперед. А поки не озирнешся — воно не проявиться. І краще у деяких випадках, жити із цим вічним подихом у спину.

Я вийшла на кухню і закип'ятила собі чайник. Було приємно налити у нього води, послухати як він повільно нагрівається і пороздивлятись крізь скляні стінки, як з'являються бульбашки від закипання. Нічого надприродного. Проста електрика і вода.

Голова паморочилась. Отже всередині мене цілих дві істоти? Дем (чи як там його?) — композитор, і ще якийсь Звір, котрий невідомо чого хоче. Хоча, мабуть вони обоє хочуть лише одного — заволодіти моїм тілом. І душею? Яка в біса різниця?

Я залили чай і сіла на табуретку. Стало страшно, що зараз знепритомнію, і хтось із них заволодіє мною, а потім я навіть не зможу повернутись. І все закінчиться. Отак просто. Я більше не побачу батьків... Мені раптом стало так шкода себе. До сліз шкода!

Саме зараз, коли все налагодилось, коли прийшли гроші і робота. Чому, чорт забирай? Чому Господи? Адже ж мають бути білі смуги у житті. Це коли все йде добре, а не тоді, коли все йде добре, але всередині тебе поселяються чужі істоти.

Я силою запхала себе у душ, помилась, пораділа гарячій воді і швидко вклалась спати. Сон прийшов, як удар битою по голові...

Маленький хлопчик, якого не любили батьки. Ти легко впізнаєш у ньому себе. Маленька дівчинка, котру не любили мама з татом. Ти легко зізнаєшся собі у цій гіркій правді. Слідом за батьками тебе не любили всі інші. Начебто увесь світ був проти тебе. І тоді ти знайшов прихисток всередині. У своїх фантазіях, уяві.

Ти почав грати. Музика стала твоїм порятунком. Ти знав, що пишеш надзвичайну музику. Знав це, коли тобі було вісімнадцять. Знав це, коли тобі було тридцять. Знав це і у сорок років. Але нічого не змінилось. Життя спливало... Тому що не достатньо бути талановитим! Не достатньо писати чудову музику! Світу посрати на талант!