РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 5

***

Від Тома

— Все, закінчуємо. Через півгодини у мене заняття із учнями. Потрібно перепочити перед ним.

Розуменко раптом плеснув у долоні, і у мене немов пелена упала із очей. Спектакль закінчився. Я розгублено заморгав — світло раптом стало надто сліпучим. Мій старий-новий учитель наче прочитав мої думки — підійшов до стіни і вимкнув кілька світильників. 

— Том, все добре. Скоро ти прийдеш до тями, — спокійно, немов нічого не відбулось, промовив він.

— Що зі мною? — я потер очі, а потім все обличчя.

— Гра забрала у тебе сили. Роль забрала. Все тому, що ти досі не працюєш через Повелителя Ігор. Але перший крок зроблений — я задоволений нашим заняттям. Принаймні тепер жодна людина на репетиції не посміє тобі щось дорікнути.

Я зиркнув на нього — він промовив це якось зловтішно.

— Добре. Дякую. Коли наступне заняття?

— Спишемось. На зв'язку, Том.

Сторожко оглянувши себе у дзеркалі, я вийшов. Знову темний коридор поглинув мене. Відлуння кроків — немов невдало сформовані слова. “Том? Чом? Стом?” І раптом — щось тепле зіткнулось зі мною. У ніздрі вдарив запах жінки.

— Ой, вибачте... — промовила вона.

— Хто тут?

Я швидко витягнув телефон і увімкнув ліхтарик. Із темряви виринуло її обличчя. Я упізнав її — молода актриса, котра звертала на мене так багато уваги минулого разу.

— Доброго дня, — блиснула її посмішка.

Ми стояли десь посередині темного коридору. Тут були лише ми удвох. Жодних сторонніх очей...

— Як тебе звати? — запитав я.

Повітря немов намагнітилось між нами. Завібрувало електричне поле.

— Габріела. Габі.

— А мене Том.

— Я в курсі.

Розряд! Її тіло блискавично наблизилось. Наші губи злились у поцілунку. Жіноча тонка талія ковзнула мені у руки. Жага захлиснула нас. Ми пристрасно цілувались, розпалюючись все більше. Нарешті, я відсторонився.

— Там Розуменко, — кивнув я позад себе.

— Я в курсі. А зараз тут з'являться ще й інші студенти.

— Точно.

— Мені пора йти, — видихнула вона мені у шию.

Її пальці ковзнули під мою сорочку. Немов лезо ножа. Я здригнувся.

— Мені також. Пора. Я знайду тебе.

— Не сумніваюсь, Том.

Голос жінки раптом прозвучав по-іншому. Якось знайомо... Ми розминулись, мов кораблі у порту. Без слів рушили по своїх справах. І лише коли я опинився на вулиці, до мене дійшло — її голос нагадав мені мою коханку із іншої країни. Вона ніколи не називала свого імені. Вона була справжньою подобою богині...

Сонце, шум вулиці і тепло заповнили світ довкола.

Я пройшов до машини, сів всередину і нарешті зміг опанувати себе. Том, ти з'їхав з глузду. Ніколи! Ніколи ти не дозволяв собі таких інтрижок. У власній країні. Поруч із сім'єю, зі всіма знайомими це — вибухонебезпечно. На кону твоя родина, репутація! Ця дівчина уже може тебе шантажувати. Я ляснув себе по чолі. Том! Якого біса?

Завів автомобіль. Добре, добре, не все так страшно. Їй ніхто не повірить. У неї нема доказів. Ви не перейшли межу. Сексу не було. А що вона скаже? Лише коли є статевий акт, можна подати в суд і посилатись на зґвалтування. Поцілунок у коридорі у темряві без свідків — це пшик, а не історія. Все гаразд. Під контролем.

Я рушив із місця. Поїду, мабуть, на студію. Я увімкнув радіо.

— “Так само, як є хижаки, котрі полюють на тілесну здобич, є й ті, хто полюють на душі людські.

— Ти маєш на увазі Диявола? Сатану?

— Ну, не зовсім. По-перше, диявол — це християнське поняття. По-друге, це більше узагальнення. Я ж кажу, про конкретні речі.

— Ха! Дуже конкретні — ви стверджуєте, що існує монстр, котрому потрібна наша душа?

— А це все дуже логічно і навіть науково. Те, що ми не бачимо енергетики, безтілесних сутностей, не означає, що цього нема. Люди просто дуже вузько все сприймають... Дуже приземлено. Натомість, це хижак, котрий пожирає нашу душу.

— Пожирач душ? Так?

— Саме так.”

Я поморщився — що це за передача? Якого біса вранці по радіо говорити про такі речі? Де банальна балаканина про погоду і новини зі світу шоу-бізнесу? Я хотів перемкнути хвилю, але мене відволікла дорога. А співрозмовники уже продовжували.

“— Добре, як він діє?

— Ізсередини. Це важливо зрозуміти. Він вселяється всередину нас і починає заміщати нас самих. Бере поволі контроль над нашою душею. Щоб поглинути її.

— Жахливі речі ви говорите... Як нам захиститись від цього? Ходити в церкву достатньо?

— Церква тут ні при чому. По суті, він не зможе поглинути нашу душу без нашого дозволу. Він взагалі цього не може зробити самотужки.