РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 4

***

Від Даки

— Ма, привіт!

— Привіт, донечко. Чому ти повернула нам гроші?

— Зараз я тобі все розповім!

І наступні десять хвилин я натхненно торохтіла мамі про мою нову роботу, про музику, кіностудію. Проте суму авансу не назвала. Просто сказала, що вистачить тепер надовго. Всі ми маємо багато забобонів щодо грошей. Але мама й не питала.

— Я дуже рада за тебе, Дака. Аж від серця відлягло, — зраділа вона.

— Мені також тепер дуже добре. Відчуття чудові. Але будемо працювати, щоб робота стала постійною. Це мій шанс.

— Звичайно. У тебе все вийде.

Всі ці банальні слова чомусь дуже потрібні нам. Немов заспокійливі таблетки. Проте, всі вони лише провідники, правда ж? Провідники енергії між нами — людьми.

— Ма, думаю скоро приїду. Буде вікно у роботі — вирвусь до вас.

— Не переживай. Приїдеш коли приїдеш. Головне зараз твоя музика.

Ми попрощались, і я поставила телефон на столик. Окинула поглядом квартиру і мені ще більше захотілось з'їхати звідси. Проте уже за мить мої думки розсіяв новий телефонний дзвінок.

— Здоров, Лук'ян.

— І не кажи. Сам дивуюсь.

— Що дивуєшся?

— Що здоровий. Із таким способом життя... Дака, що робиш? — жваво поцікавився мій друг.

— Ну, можна сказати, що нічого. А що ти пропонуєш?

— Приїжджай до мене у бар. І візьми, напевно, синтезатор.

— Що? Чого це? Мені виступати більше не треба.

— Як це не треба? А як же твої фанати? Якраз оголосиш їм чудову новину.

— Яку?

— Що скоро вийде фільм із твоєю музикою.

— А ось це точно ні! Не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Добре, добре. Приїжджай просто потусуватись. Ну, і можеш синтезатор взяти із собою...

— Ха! Що ти затявся! От коли я була ніким і нічим, то ти мені казав — не треба більше концертів, люди не п'ють під них, — подражнилась я.

— Так. А тепер ти без п'яти хвилин зірка. І тебе уже всі бари хочуть! Васька  друкує футболки із твоїм фото... Так що, чекаю в гості.

— Добре. Зараз буду збиратись.

Після оглядин свого гардеробу, я зрозуміла, що мені катастрофічно не вистачає якогось нового одягу. Все таке старе і ніяке... Ох, Дака, не встигла заробити, як уже прагнеш потратити!

До бару я добралась на таксі — ще одна річ, яку вирішила собі дозволити. Дійсно, у мене тепер є гроші! Чому я маю тащитись цими нічними автобусами і метро зі своїм інструментом?

Лук'ян підхопив мене практично біля входу.

— Ти чекав мене біля дверей? — посміхнулась я другові.

— Та ні, просто із туалету якраз виходив, — кивнув він на двері убиральні.

— Ха! Як мило.

Він підняв руку і я, знявши сумку із синтезатором із плеча, подала йому інструмент.

— Не переживай — я помив руки. Сьогодні вранці... — після цього він демонстративно обняв мене. — Твоя душа ще досі у тілі?

— Так.

— А та — чужа душа також там?

— Там. Сидить. Я хотіла змінити квартиру, а він сказав мені, щоб я не сміла.

— Це цікаво... Словом, у мене є супер ідея, як все це вирішити. Але виявилось, що не так легко її реалізувати.

Ми пройшли вглиб бару. Тут було гамірно — люди теревенили і випивали. Грала якась музика із колонок.

— Яка ще ідея?

— Не хочу казати наперед. Тим більше, якщо ця душа всередині тебе підслуховує весь час. Нехай це буде для неї сюрприз.

Він зловтішно потер руки. Мигцем я помітила за барною стійкою того бармена, що пропонував мені заспівати із ним.

— Ти правий. Я про це навіть не подумала.

— Еге ж. Сідай за той столик. Я інструмент поки що сховаю.

— Добре. Давай.

Він кудись пішов, а я вирішила підійти до барної стійки. Бармен не одразу мене помітив, заклопотано наливаючи щось клієнтам.

— Ей! Привіт!

Досі не знала як його звати, але “ей” завжди спрацьовує. Він поглянув на мене і чомусь завмер.

— Привіт, — знову повторила я. — Ти пам'ятаєш мене, так?

— Зви-звичайно, пам'ятаю, — затнувся він, а потім ступив крок до мене.

— Як справи?

— Добре.

— Пам'ятаєш, ти хотів зі мною заспівати? Щось ти так і не підійшов тоді.

— Я... так, пам'ятаю.

Спершись на барну стійку, я засміялась:

— Класно.

Хлопець відверто нервував. І складалось таке враження, що через мене.